Тоска это. Да, так. Моя тоска —
прожогом, точно сука, отбежала
от пепелища сердца. Воет где-то,
чтоб я себя оттуда услыхал.
Собор позорища, моих срамлений башня,
моих глухих, как тина, предвещаний.
Пустой и отчужденный, опадной,
не сердцем — только голосом растешь
в неведенье, в беспамятстве душевном
колотишься и в немоте гремишь.
Я знаю это. Слышу. И поныне
оправиться невмочь мне. Так тоска
далекая - прожогом отбежала
и, будто сука, воет гулко в ночь.
Це туга. Так. Моя далека туга —
відбігла, ніби сука — стрімголов
від попелища серця. Виє здалека,
щоб я себе на відстані почув.
Соборе сорому, ганьби моєї вежо,
моїх глухих, як твань, передчуттів.
Гулкий і розсторонений, опадний,
не серцем — тільки голосом ростеш
у невіді, в безпам’ятстві душевнім
стрясаєшся і в німоті гримиш.
Я знаю це. Я вичув це. І досі
оговтатись не можу. Туга так
моя далека — стрімголов одбігла
і, ніби сука, виє в ніч гулку.