Константин Величков
ЦАРИГРАДСЬКІ СОНЕТИ,
СОНЕТ XXXIII
Cприйму від долі злигодні безкраї,
спіткають хай турботи повсякчас,
хай друг мене вчорашній оминає,
як йде повз мене, сповнений образ.
Та попри все я віри не втрачаю,
допоки у душі вогонь не згас,
бо правда і свобода в ріднім краї
знов сяятимуть зорями для нас.
Хто зна, де на останнім прузі буду,
чи на чужині стріну я скінчання.
та грітиме мені надія груди,
вона душі моєї не мине:
на смертнім ложі грітиме мене
й мені заплющить очі в мить останню.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Константин Величков
ЦАРИГРАДСКИ СОНЕТИ,
СОНЕТ XXXIII
О, нека ме преследова съдбата,
бедите нека растат всеки ден,
нек вчерашний приятел, с страх в душата,
наведен да минува покрай мен.
Не ща да клюмна, дорде мен в душата
на сладка вяра огънят гори,
че правда в родний край, свобода свята
пак ще огреят с топли си зари.
Кой знае къде ще си свърша дните:
ще умра може би в чужбина аз,
но вярата, що сгрява ми гърдите,
не ще угасне до последний час:
на смъртний одър ще я викам с глас
и тя ще ми склопи очите...
1899 г.