Іван Вазов
НЕГОСТОЛЮБНЕ СЕЛО
Росіянин, який здавна оселився в Софії і перебував тут на службі – назвімо його Матвеєвим, – завзятий велосипедист, котив з боку Враждебни (1) на своїй двоколісній машині прямим і рівним шосе, яке простяглося випнутою струною, перетинаючи Софійську рівнину.
Жовтава хмарка пилу здіймалася з-під коліс, огортаючи подорожнього аж до самого кашкета й перекочувалася рівниною разом з ним, наче гнаний вітром вихор.
Матвеєв на великій швидкості проїхав з півтора десятка кілометрів. Стояла гнітюча, незносна спека. Задиханий, спітнілий, запалений, він був у дорозі зранку аж до самого полудня. Голод і пекельна спрага подвоювали втому й посилювали прагнення якнайскорше дістатися першого-ліпшого села, щоб пообідати.
З безхмарного літнього неба нестерпно шкварило сонце, жарке марево дрижало над пожовклим стернищем, збляклими луками й засохлим ріллям, надаючи пейзажу безрадісного вигляду. Ані цвіркун на землі, ані пташка у повітрі не порушували безгоміння безлісого поля. Лише сполохані велосипедом ящірки снували край дороги, геть забувши про дрімоту.
На горизонті крізь марево імли окреслювались такі ж бляклі, мертві від пекучого сонячного проміння ламані лінії гір – вони начебто бігли вдалину. Збігало вдалечінь і заховане між дерев село, до якого прагнули жадібні очі Матвеєва. Як зазвичай буває в такі хвилини нетерпіння, дорога вбачалася мандрівникові довшою, а мета ніби віддалялася, мов оманливий міраж.
Матвеєв вже й пожалкував, що вдався до цієї подорожі в найсильнішу спеку. Пересохле горло йому спалювала спрага і здавалося, що мозок палає в голові, а голод гострими голками в шлунку виказує свій жагучий гнів.
З невимовною радістю Матвеєв зупинився перед першою-ліпшою відчиненою корчмою на сільському майдані. Він прилаштував велосипеда до облупленого муру й обернувся до селянина, що стояв на порозі, наміряючись попросити в того води.
В цю мить на дорозі показався вершник в кашкеті й гетрах – він чимдуж нісся у сторону Софії.
Матвеєв впізнав у ньому свого приятеля, чиновника однієї іноземної установи в Софії, і привітався до нього німецькою.
– Африканська спека, – сказав вершник, зупинившись на хвилину й отираючи спітніле чоло.
Після оглянув порожній майдан, оточений тиночками й вбогими хатинками, і додав:
– Африканське село!
Запаливши цигарку, він продовжив грайливо:
– Так, африканська країна... Даю тисячу років цьому симпатичному народцю цивілізуватися... Чи ж не правда? Люблю стрічатися з тутешніми селянами, і знаєте чому? Тому що вони якоюсь мірою завжди нагадують мені вовків і диких вепрів, на яких ми полювали в лісах внутрішньої Бразилії… О! Там було прекрасне полювання, люб’язний мій... А тут убого, самі лише перепілки... Ви тільки гляньте на того вусаня коло воріт! Дехто дорого б заплатив за нього, щоб долучити до свого звіринця. Ну й народець... Кажу ж вам: тисячу років строку… Ви, дорогі мої, зробили превелику дурницю, яку тільки знає історія. Прощавайте!
І вершник весело козирнув та й помчав далі.
Матвеєв звернувся до корчмаря і сказав ламаною болгарською:
– Гей, давай мене хладната водата (2)!
Росіянин, хоч і прожив в Болгарії досить часу, так і не навчився розуміти болгарську мову й говорити нею. Російську мову в Софії розуміли майже всі, тож Матвеєв і не відчував потреби – тому й не завдавав собі клопоту – вивчити місцеву мову. Через цю легкість у спілкуванні з болгарами з усіх слов;янських народів саме росіяни важко засвоюють болгарську мову.
Корчмар, здоровезний, гладкий, червонощокий селянин з хитрими очима, с довжелезними, аж по вуха, вусами, – такі часто-густо можна побачити у селі, – навіть і не поворухнувся, буцім і не почув. Очевидно, нетутешній подорожанин з пишною русою бородою й грубуватою ламаною мовою, якою він попросив води, справив на селянина погане враження. А може, його розсердив нахабний погляд вершника.
Матвеєв присів на триніжок в тіні під стріхою, витираючи піт з чола, й чекав, коли йому принесуть воду.
Він здивувався, побачивши, що корчмар спокійнісінько стоїть собі, притулившись до воріт і почісуючи волохаті груди.
– Дай-но води! – вигукнув Матвеєв, втрачаючи терпіння. Цим різким тоном він і зовсім зіпсував свою репутацію в уявленні селянина. Він прокашлявся й промовив коротко:
– Води нема.
– Нема вoди? – здивовано спитав росіянин.
– Нема, пане.
– А в селі нема?
– І в селі нема.
– Як?
Матвеєв розсердився.
– Брешеш! – сказав він.
– А?
– Фонтана нема?
Селянин не второпав.
– Хто тебе розбере! – промимрив він зневажливо й зайшов собі до корчми.
Матвеєв скипів, але вирішив бути лагідним, щоб утихомирити впертого й непривітного селянина.
– Просимо, платимо... – зачав він, ступивши на поріг.
– Просиш, але ж пізно... нема води... – перебив його селянин і зачав порпатися по поличках, де стояли склянки й інший посуд.
Наблизилися інші селяни – їхню увагу, бувши по тих часах дивовижею, привернув велосипед. Незважаючи на спеку, вони були в кожухах! Корчмар вийшов і про щось пошептався з ними.Очевидно, він пояснював селянам, з якою особою вони мають справу. Селяни схвально кивали, цілком погоджуючись з тим, про що він їм оповідав.
Обурений росіянин спитав у селян, де вони беруть воду, при цьому він показав на найближчий колодязь.
– Водою з цього колодязя ми лише худобу напуваємо, вода з нього для людей не годиться, пане, то недобра вода, – відповіли вони.
– А люди звідки п’ють?
– Ми? Ми беремо воду з джерела о-о-о-н під тою могилою… – і селяни показали на голий самотній пагорок, що височів щонайменше на відстані п’яти кілометрів. Потім додали з усмішкою:
– Ваша милосте, на цих чортових коліщатах ви умить домчите туди, – і вони показали на велосипед.
Змучений спрагою росіянин жахнувся: ці селяни пропонують йому подолати ще п’ять кілометрів у такий сквар! І як тільки може жити село без води? Він вийняв гроші, щоб заплатити комусь за принесену з дому воду. Проте йому відвернули, що води геть немає! Невже! Він хотів був уже напитися тої каламутної несмачної води з колодязя, але відчув огиду й попросив вина, щоб ним хоча б на мить обдурити спрагу!
– Вино закінчилось, пане, – відповів корчмар, – нема.
Тоді він попросив поїсти.
– Яйце?
– Нема.
– Бринза є?
– Нема.
– А курча?
– Нема курчат.
– А що то, – спитав він, показуючи на курей, що порпалися на сільському майдані.
– Вони хворі, їх не можна їсти, – відповів корчмар.
Матвеєв вирячив очі.
– Дайте хоча б хліба!
– Не дав Бог хліба…
– Що?
– Закінчився в нас хліб, перепрошуємо.
Інші селяни теж сказали, що немає хліба – діти все з’їли.
Жах.
Матвеєв відчував себе путником, що заблукав в невідомій пустелі, – безпомічним, змученим голодом і спрагою. Гірке відчуття образи стисло його душу.
«І ми проливали кров за цей народ! – подумав він злобливо. – Схоже, правий був фон Шпігель... – і він повторив подумки останню фразу німецькою: Sie haben die gr;sste Dumheit in der Geschichte gemacht. Так і є! Незмірна дурниця! Мав рацію фон Шпігель...»
Однак треба було зважитися на щось: чи то їхати далі до спасенного джерела при могилі, чи то вертати назад, до степового потічка, що запримітив був здалеку, їдучи полем. Поки роздумував, на який бік схилитись, селяни шепотілися між собою, глузливо поглядаючи на чужинця. Йому здалося, що в їхніх очах виблискувала зловтіха.
Відчувши таке безсердечне ставлення – бо неможливо, щоб в селі не було води, хліба – він спалахнув від люті й вивернув на них російську лайку, яка була відома у наших селян ще з часів російської війни.
Це був єдиний спосіб вгамувати груди, в яких скипав нестримний гнів, хай хоч би після цього люті селяни навіть і побили б його.
Але ж дивна річ! Замість того, щоб розсердитися й лаятися, селяни весело переглянулися й наблизилися до Матвеєва.
Корчмар – він був ще й сільським старостою – першим узяв слово:
– Звиняйте, якого роду племені Ваша милість?
Матвеєв відповів уїдливо:
– Росіянин!
Корчмар виявив бажання поручкатися з ним, хапаючи того за руку.
– Овва! Чом ти, чоловіче, не сказав нам про це раніше, а оце узяв та й увігнав нас у гріх?
І селяни навперебивки узялися тиснути йому руку. Корчмар, жартуючи, пояснив, що прийняв його за «шваба» – в софійських селах селяни так називали неслов’янських підданих Франца Йосипа – по виду й по тому, що Матвеєв розмовляв німецькою з проїжджим вершником.
– Та й говорив ти якось так, не по-людськи.
Підійшли й інші селяни і теж почали ручкатися. Корчмар, відтіснивши селян, промовив:
– Облиште його!... Йдіть, пане, все нам дав господь: і холодну воду, і вино, й хліб, і курчат для таких християн, як ваша милість. Оце, чорт забирай, тобі б було обматюкати нас відразу, аби ми зрозуміли, що ти – своя людина – чиста темнота ми.
І почесного гостя тріумфально завели до прохолодної корчми.
*
А тим часом саме Стамболов, всемогутній на ту пору владник, говорив кореспондентові Келнише Цайтунг:
– Я послабив російський вплив в Болгарії за п’ять-десять років.
Якщо Стамболов говорив щиро, то це лише може означати, що цей даровитий державний муж був поганий психолог.
Софія, червень 1901
1 Враждебна – квартал в Софії
2 Гей, давай мене хладната водата – ламаною болгарською «Гей, дай мені холодної води»
3 Стамболов Стефан – болгарський політичний діяч, у 1887—1894 роках був головою уряду. Сприяв послабленню російського впливу і утвердження незалежності Болгарії.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Иван Вазов
НЕГОСТОЛЮБИВО СЕЛО
Русинът, господин – нека го наречем Матвеев, отдавна заселен и на служба в София, страстен велосипедист, яхаше на двуколната си машина по правото и гладко шосе оттатък Враждебна, което се протакаше като опната струна из Софийско поле.
Жълтеникав облак прах се вдигаше от колелата, забуляше пътника и каскета му и се движеше заедно с него из равнината като една вихрушка, гонена от вятъра.
Матвеев беше пропътувал петнайсетина километра с голяма бързина сред несносната тежчина и жега. Залутал се тъдява по обяд, той беше потен, запъхтян, пламнал. Глад и мъчителна жажда се притуряха при умората му и увеличаваха нетърпението му да стигне първото село, което стоеше на пътя му, за да обядва.
Слънцето печеше нетърпимо от безоблачното лятно небе: омарата трептеше над пожълтелите стърнища, полинели лъки и засъхнали угари, които даваха тъжност на гледката. Никакъв звук от щурец по земята или птичка във въздуха не оживяваше глухотата на безлесното поле. Гущери се щурваха край пътя, уплашени в дрямката си от велосипеда.
В кръгозора през омарната мъглица планините очертаваха пречупените си линии в небето, също безцветни, мъртви под нажежените лучи на слънцето; те сякаш бягаха още по-нататък. Бягаше и съзираното по дърволяка си село, в което се впиваха жадните погледи на Матвеева. Както обикновено бива в минути на нетърпение и по равно поле, пътят се виждаше по-дълъг и целта се отдалечаваше като измамлив мираж.
Матвеев се каеше, задето се увлече в това пътуване през най-силната жега. Засъхналото му гърло гореше от жажда, струваше му се, че мозъкът му е запален в главата, гладът чрез остри бодове в желъдъка издаваше своя алчен гняв.
С истинска радост Матвеев спря пред първата отворена кръчма на мегдана в селото. Той допря велосипеда си до олупения зид и се обърна към шопа, що стоеше на прага, за да му поиска вода.
В тая минута се зададе един конник с каскет и гетри, който яхаше бързо по посока на София.
Матвеев позна в него един приятел, чиновник при едно чуждестранно учреждение в София, и го поздрави по немски.
– Африканска жега – каза конникът, като спря за минута, бришейки си потта по челото.
После се озърна по пустия мегдан, окръжен с плетища и дрипави къщурки, и прибави:
– Африканско село!
Па като запали цигара, продължи игриво:
– Да, африканска страна... Аз давам срок хиляда години на тоя симпатичен народец да се цивилизова... Вярно ли казвам? Обичам да се срещам с тукашните селяни, знаете ли защо? Защото по една асоциация на идеи винаги си спомням вълците и веприте, които биехме в горите на вътрешна Бразилия... А там прекрасен лов, любезни мой... Тука бедно, само пъдпъдъци... Но я виж там тоя с мустаците, на вратата! Един барнум би платил скъпо и прескъпо за него. Ах, тоя народец... Казвам ви: хиляда години срок давам. Вие, драги мой, направихте височайшата глупост, която познава историята. Сбогом!
И конникът поздрави весело и отмина.
Матвеев се обърна към кръчмаря:
– Хей, давай мене хладната водата!
Русинът, макар и живял в България доста, не знаеше още поне сносно български. Руският му език бидейки разбиран от всички в столицата, той не беше усетил нужда, нито ходеше пък да научи местния. На тая леснотия в общението с българите се дължи явлението, че русите от всички славянски народи най-мъчно и най-слабо усвояват българския език.
Кръчмарят, един здрав, гоен, червенобузест шоп с хитри очи, с големи, дълги до ушите ястъклии мустаци, каквито често учудват по селата, не се помръдна, като че не чу. Види се, че чуждото лице с голяма руса брада на пътника и грубичкият завален език, на който му искаше вода, му направиха лошо впечатление. А може би и наглият поглед на конника го разсърди.
Матвеев седна отвън на трикракото столче под сянката на стряхата, бришейки потта си и очаквайки вода.
Той се зачуди, когато видя кръчмаря, облегнат небрежно до вратата, че стои спокойно, чешейки влакнестите си гърди.
– Дай водата бе! – извика той нетърпеливо. Тоя рязък тон съвсем го погуби в понятието на шопа. Той се изкашля и продума кратко:
– Нямаме вода.
– Няма вoда? – попита учудено русинът
– Няма, господине.
– А в селo няма?
– И в село няма.
– Как?
Матвеев се разсърди.
– Ти вреш! – каза той.
– А?
– Фонтан няма?
Шопът никак не разбра.
– Кой ти разбира от езика! – избъбра той пренебрежително и си влезе в кръчмата.
Матвеев кипна, но реши да действува с благост на упорития неприветлив селянин.
– Молим, платим... – подвзе той, като се изправи на вратата.
– Молиш се, ама късно... няма вода... – прекъсна го шопът и захвана да треби по поличките, дето се редяха чаши и съдове.
Приближиха се и други селяни, привлечени от велосипеда, още новост по онова време. В тая жега те носеха кожуси! Кръчмарят излезе и се посшушука с тях. Очевидно той им обясняваше с какъв човек имат работа. Те климнаха одобрително, напълно съгласни с онова, което той им казваше.
Русинът, възмутен, попита селяните отде пият вода, като посочи един кладенец наблизо.
– Из тоя кладенец само добичетата поим, водата не чини за хора, господине, не добра вода – отговориха те.
– Но человеци где поят се ?
– Ние ли? Ние си наливаме вода е-е-ей от тамока, от изворо при могилата ете... – и селяните посочиха един гол уединен рът, който стоеше надалече най-малко на пет километра. После прибавиха ухилено:
– Ваша милост с тия дяволски колца завчас ще хвръкнеш там – и те посочиха велосипеда.
Русинът ги погледна с ужас: жаждата го мъчеше, а тия селяни го пращаха още пет километра в пека! И как тъй може да съществува това село без вода край него? Той извади пари да им даде за водата, която биха му донесли от някоя къща. Но му отговориха, че нямало на тоя час вода никъде! Как! Хрумна му тогава да иде да се напие от блудкавата вада на кладенеца, но почувствува отвращение и поиска вино, поне с него да залъже на миг жаждата си.
– Свърши никсе винoто господине – отговори
кръчмарят – няма.
Той поиска поне да яде.
– Има яйцо?
– Няма.
– Има сирене?
– Няма.
– А пилето?
– Нямаме пилета.
– А там има – каза той, като посочи няколко кокошки, що кълвяха по мегдана. Кръчмарят отговори:
– Они са болни, не са за ядене.
Матвеев изпули очи.
– Дайте хляба само!
– Да ще господ хляб…
– Что?
– Свършил ни се, да прощаваш.
И другите селяни казаха, че у тях децата изяли всичкия хляб.
Ужасно.
Матвеев сред това село приличаше на пътник, заблуден в неизвестна пустиня, умиращ безпомощен от жажда и глад. И горко обидно чувство се появи в душата му.
«И ние ляхме кръв за тоя народ! – си помисли той злобно. – Може би имаше право фон Шпигел... – и повтори на ума си последната фраза по немски: Sie haben die gr;sste Dumheit in der Geschichte gemacht. Да, да, величайша глупост! Има право фон Шпигел...»
Трябваше да вземе какво-годе решение: или да продължи пътя си до обетованата могила, или да се върне веднага назад и да пие от поточето, което бе съгледал някъде далеко из полето.
Когато размишляваше кое решение да вземе, селяните се шушукаха, поглеждайки ухилено чужденеца. Стори му се, че имаше злорадство в тия погледи.
При вида на това безсърдечно отношение – защото не можеше да няма в селото вода, хляб и всичко – той пламна от ярост и избълва въз тях една руска псувня, останала фамилиарна у нашите селяни още от руската война.
Той намери само тоя способ да облекчи гърдите си, за да не бъде задушен от талаза, на неудържимия гняв, що кипеше в него, па било, че за това злите селяни би му заплатили с бой.
Чудно нещо! Вместо сръдня и докачване да покажат, селяните си продумаха нещо весело, па се приближиха.
Кръчмарят, който беше и кмет, пръв взе думата:
– Ваша милост от кой народ си, да прощаваш?
Матвеев отговори злъчно:
– Руский!
Кръчмарят го улови за ръката с желание да се здрависват.
– А бе холан, човече, оти не ни каза по-рано, ами ни мъчи така и ни увре в грях?
И селяните един въз друг се заредиха да му хващат ръката. Кръчмарят смеешком му обади, че го взел за «шваба» – в Софийско шопите така наричат неславянските поданици на Франц Йосифа – по вида му и като видял, че приказвал немски с конника.
– Па и приказката ти беше една такава без вкус, не за в хората.
Дойдоха и други селяни и взеха да се ръкуват. Кръчмарят ги оттикна и каза:
– Оставете го!... Ела, господине, всичко дал господ у нас: и студена вода, и вино, и хляб, и пиленце за христиени като ваша милост. Ху, да се не види макар как не ни изпсува по-рано, да се сетим, че си наш челяк – нали сме си пусти говеда.
И знаменитият гост биде триумфално въведен в хладната механа.
*
По това време именно Стамболов, още всемогъщ властник, говореше на дописника на Келнише Цайтунг:
– Аз ослабих руското обаяние в България за пет-десет години.
Ако искрено е говорил Стамболов, това показва, че тоя даровит държавен мъж е бил лош психолог.
София, юни 1901