Дощ, лиючи, затоплював долину.
І бульбашку повітря, мов перлину,
Тримав кульбаби крихітний листок,
Що опинився раптом під водою.
Він саме необхідне взяв з собою:
Надію, що врятує той ковток,
Поки не підуть хмари за вітрами
Та не збіжуть струмки води ґрунтами.
Проміння сонця землю огортає.
Їм навстріч квітка золота зростає.