Тоді, як всі підуть, стече сльоза,
Боліти серце ще не перестане,
Впаде до ніг, як татове життя,
Лишивши по собі глибоку рану.
Минає день зимовий, ніби сон,
Стихає на устах чужа молитва,
Загляне тихо нічка до вікон,
А нам з тим всім ще довго треба жити.
Вже не пройде по скошеній траві
Забута постать, найрідніша в світі,
Не трудяться вже руки золоті,
І посмішка не сяє вже, як літо.
Не стрінемось, чекати вже дарма,
Й забути годі все, що було перше.
Там біля вас нікого вже нема,
Зима лиш біла заглядає в серце...