Бузок цвiте...
І пахне дивом,
а не димами лихоліть.
Над Києвом сумним і сивим
прозоро-синій дим стоїть,
охоплює дахи і вежі,
пливе в небеснім кришталю,
в цвіту бузкової пожежі
себе я заживо палю.
Згорати прикро наодинці,
та у обіймах не змогли!
Босоніж, по крутій стежинці,
на вогнище священне, вглиб,
іду, тримаючи в долоні
трипелюстковий талісман,
а на Дніпрові схили-скроні
сріблястий, падає туман...
Ти засудив мене до страти,
плекав багаття власноруч!
У ботанічний сад, за ґрати,
на ешафот високих круч,
привів мене, простоволосу,
і кинув у густий розмай...
На відьму відчайдушну, босу,
дивись, та сердя не займай!
В такі часи, в такому місті,
мій друг, сердешний інтервент,
такі, як я, легкозаймисті,
народжені згорати вщент
і не належати нікому -
крізь пальці - виснажений дим!
Най світ мою прозору втому
не вловить пензликом своїм...
© Copyright: Мария Луценко