Ой, питалися друзі у сивого козака:
- Маєш дівку-дивачку, яка ж вона є, яка?
Чи солодка на смак, як малина, а чи гірка,
наче гілка полину, або череда гірська?
Ой, сміялися друзі: - ту дівку метку й прутку
не кохав ще, козаче, за хаткою, в закутку,
ще у лузі, й у лісі за соснами не кохав,
і усю не пізнав, і руки її не прохав.
Розділи її з нами, козаче, у глупу ніч!
Чи дарма йшли з тобою на ляхів ми пліч-о-пліч?
Відкохаєш по всякому, і по колу, і по руках
піде дівка, шоб знали, яка ж вона є, яка!
- Ой, не раджу вам дівку, бо крізь пальці вогнем тече,
як не поглядом, посміхом кожного допече.
Каламутна й мінлива, мрійлива її ріка,
і второпати важко, яка ж вона є, яка.
Тільки вітер глухий, що у морі гуляти звик,
зможе винести її відчайдушний, звірячий зик!
А ще Бог, що ізмалечку Слово своє плекав,
бачив душу безтілу, яка ж вона є, яка.
- То чому ж її з дому не винесеш горілиць?
Не прив'яжеш під найстрімкішою з кобилиць,
щоби несла туди, де їй хороше, по степах,
де висять воріженьки, заморені на стовпах?
Залюбки відпускав, розчинялася, наче дим.
Залюбки відпустив би навіки її, а втім,
із пресвітлими янголами, із чортами її всіма
повертається знову, бо моя, наче смерть сама!