* * *
Спалили Відьмин дуб
у весняному лісі.
Волали: "Най впаде
на зашкарублий сніг!"
Стричав, як чорний зуб,
він на галяві лисій -
там попіл де-не-де
ще ліпиться до ніг.
Курилися казки...
Сувої днин палали!
Гасали у вогні
метеликів рої…
Хто б, думали, такі?
Не скіфи, не алани
бажали помсти, ні!
То зрадили свої...
Взяли у злий ланцюг,
по колу оточили,
багаття розвели
в розкішному дуплі
та й випустили дух
і відібрали сили,
зоставивши золи
лахміття на землі!
Стояв людський вожак
у світлі смолоскипів,
сокирою рубав
незаймані гілки,
і гордо слухав, як
вогонь в дуплі заскиглив,
завив і заридав
під реготи бридкі.
Не бачила МарА,
як вирували круки.
I Вій з гнилих низин
не чув, як на горі,
з дупла карга стара
тягла гіллясті руки,
і як з усіх щілин
вищали упирі.
Скавчала німота...
Шипіла темна сила:
"Спиніться, браття, гей,
Дуб - не оселя зла!
Нікому відьма та
лихого не чинила,
І жодного з людей
зо світу не зжила!
Наварить зілля з трав
для кволих, після битви,
і сяде ворожить,
аби врожай родив.
І все, що Бог не дав
у обмін на молитви,
стара стягала вмить
з кістлявих лап чортів!
Iще руде дівча
до відьми тишком-нишком
завадилося в дуб
приходити здаля.
Зігнавши пугача,
в дуплі зробило ліжко,
все мріяло про шлюб
із сином короля...
Та що до неї їм!
Вони не мали й гадки,
що був на варті мрій
надійний тил і храм,
що дуб дуплястий - дім,
притулок для дівчатка,
містичний лісовий
химерний Нотр-Дам!
Спалили та й пішли,
з колін струсивши попіл,
у темряву, в імлу,
в свої кисільні сни...
Все балачки плели
про предкодвічний опір
нестриманому злу
і силам сатани.
За спинами братів,
що скоїли неладне,
у лісі довгий час
дитинний зойк лунав,
і чорний дим бродив
по схилах безпорадно,
а декому здававсь
обличчям чаклуна...
Та жоден відчаяк-
підпалювач не втямив,
яку провину мав
у тім, що відтепер
нема, кому чортяк
мітлою гнати з храмів,
знай, лізуть крадькома
з-під потойбічних сфер…
I схованки нема
для горя, як навмисне,
i, з поглядом сича,
війнуло на міста!
І гілочки нема,
де жевріло б намисто,
де плакала б свіча
за тим, хто без хреста.