В неволе тяжко, хоть и воли,
По-правде, нет давным-давно.
Однако, все ж житье текло
хоть на чужом, зато на поле...
Теперь же той зловещей доли,
Как Бога ждать мне довелось.
Выглядываю, вызываю,
Свой глупый разум проклинаю,
Глупцам позволил обдурить,
И в луже волю утопить.
Холонет сердце, разум стонет,
Что не в Украйне похоронят.
Что не в Украйне буду жить.
Людей и Господа молить.
[Между 19 и 30 мая 1847,
С.-Петербург]
Тарас Шевченко
В казематі X
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа молить.
[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург]