Мене кличуть бетонні стіни...
Де лишились болючі руїни.
Моїх темних ілюзій нічних..
Та неясних мар-почуттів.
Як сполохана дика пташка,
Що ледь дихає.. стомлено, важко.
Я лечу у твій вирій далекий,
Під крилом білосніжним лелеки...
Понад хмарами грається сонце,
Заглядає у неба віконце.
І зривається вітер гарячий,
Все знесе, неначе незрячий...
У прірву заводить, лоскоче,
Не питаючи..хочу, не хочу...
Врешті-решт таки долечу,
На плечі твоїм замовчу...
................................
Пам'ятаєш зіркове намисто
Чи багряне вранішнє листя,
Чи живильний неба ковток,
Що відправив нас до зірок?
Пам'ятаю стук серця досі,
На дворі улюблену осінь...
Що з похмурих руїн дістала...
Мою душу... на пір'я поклала.