Як тобі вдається?
Руйнувати мою ніжність.
Висотувати за мить те,
що я будувала роками.
Руками перекладала цеглини
думок і дій на правильні важелі
терезів. Скільки разів?
Я просила тебе вважати.
Мати... все неможливо.
Злива захлинеться тобою
і вивергне цілісіньким,
білесеньким, накрохмаленим.
Паленим шляхом сердець
рясніють твої сліди.
"Не йди", - я шепочу і розтискаю
зціплені зуби, пальці, слова,
погляди, дії... Без надії
не сподіваюсь на чудо.
Його не буде. Роман - епопоя
не закінчиться. Хтось вирвав
кінцеву сторінку, перемотав плівку,
натиснув "запис" у тому місці касети.
"Де ти?" - голосом нутряним, чужим
лунають мої думки. Роки
не лікують рани. Вони так само печуть
Випікають очі безглуздими помилками
до віку. З ліку збилась, іду наосліп,
навпомацки крізь терени на теренах
достоту безглуздої маячні. Дні
вибиває годинник невпинно.
"Не йди!" - ти кричиш мені вслід,
Хапаючись за життя, що минає
так швидкоплинно.
21.05.2019