http://www.stihi.ru/2019/05/21/1671
Вот две тысячи лет
Надо мною печалится небо -
Всё иду к Иисусу,
Словно путь до Него мне не ведом...
Что ж, моя тут вина,
Ведь никто святость мне не пророчил...
А мучительный путь
Вспоминать сердце больше не хочет...
Да и что позади?
Суета? Пусть! Она преходяща.
Но в пустыне земной
Без Тебя - сиротой быть ледащей.
Вот уже не иду,
А лечу в сокровенных молитвах,
В безнадёжности стылой,
Мой единственый, зов мой прими Ты.
Собери, я молю,
За две тысячи лет все каменья
И гордыню спали,
И даруй обрести мне смиренье...
А покуда блуждаю
Дольним миром, где пеклом разлука,
Я и жду, и служу -
Мою ноженьки маленьким внукам...
Оригинал
Вже дві тисячі літ
Наді мною печалиться небо,
Вже дві тисячі літ,
Як іду, мій Ісусе, до Тебе...
Знаю, винна сама,
Бо ніхто ні зганьбив, ні наврочив,
Я свій болісний шлях
Поминати, коханий, не хочу...
Не дивлюся назад -
Там усе марнота швидкоплинна...
І в пустелі земній
Я без Тебе, немовби причинна.
Бач, уже не іду,
А лечу у молитвах, єдиний,
У розпуці й плачу,
Мов без неньки заблудла дитина.
Позбирай же, молю,
За дві тисячі років каміння,
Всю гординю спали
І натомість насаджуй смирення...
А допоки блука
Дольнім світом пекельна розлука,
Я чекаю й служу -
Мию ніжки маленьким онукам...
Иллюстрация из Интернета.