Сколок месяца виснет
по-над сопками сколотыми,
на самой макушке гор —
голая глыба.
Во впадине
схоронилось селение,
фонари, фонари, фо-
в тусклых нимбах.
Ой и мороз!
Ой и звезды колючие!
Подземелье рушится, ру-
ой и стоны немые.
Та дорога
чуть видная за перевал
завернулась
мраком памяти.
Но Ты, Ты —
живешь, как Девич-Дух
и дрожишь, словно Спах-слеза,
как лепесток на кандалах —
розовеешь.
Вот оно.
Вот оно, ради чего жил,
ради чего увидел свет,
долго взбирался, кувырком
падал, чтобы
осветиться.
Сколок місяця висне
понад сопками сколотими,
на самім чолопку гір —
гола брила.
Селище
заховалось в заглибині,
ліхтарі, ліхтарі, лі-
в тужних німбах.
Ой і мороз!
Ой і зорі голчасті неб!
Підземелля рушиться, ру-
ой і зойки знімілі.
Та дорога,
та скрадна, що за перевал
угорнулась
мороком пам’яті.
Але Ти, Ти —
пробуваєш, як Дівич-Дух
і тремтиш, наче Спах-Сльоза,
як пелюстка на кайданах —
рожевієш.
Це і є.
Це і є, задля чого жив,
задля чого побачив світ,
довго зводився, шкереберть
падав, щоб
освітитись.