Троянди нашої любові,
троянди нашої весни...
твої обійми світанкові -
мої примари уві сні.
Червоні, наче мед, солодкі,
мені найбільше до душі...
Яка ж любов була коротка...
Як недописані вірші...
Я не триматиму каміння,
я не скажу тобі про те,
що у моєму сновидінні
троянда досі ще цвіте...
Я не скажу тобі і Богу,
щоб не накликати біду,
що я сиджу ночами довго
у почорнілому саду...
А роси вранішні солоні,
і сон за обрії пішов.
Пелюстки у моїй долоні
такі холодні, наче шовк...
Дарма, що обпікає літо,
а у моїм саду - зима.
Дивись як облітають квіти
і засинають крадькома...
Сама. Немає гіть нікого.
І я нікого не впущу.
Яка ж була любов недовга,
як крапля теплого дощу...
Пробач, що відцвітають квіти
і засинають у імлі...
Пробач... Не можу не любити
я їх пелюстки на землі...