(до 85-ліття з дня народження Бурико Надії Петрівни)
Є на сіверській землі
Місто із часів далеких,
Де князі та трударі
Поважають дух лелеки,
Бо коли гніздо на хаті –
Значить, лад є у дворі
І душею там багаті,
Й будуть раді дітворі:
Ще з радянської доби,
У лихі, тридцяті роки,
Виживали, як могли,
А кохали – жили поки.
Так з’явилася Надія
Від кохання і турбот –
За своїх батьків радіє
Й не тікає від клопот
Та дитинство і війна –
Речі зовсім не сумісні,
Але в дім прийшла вона
І з’явились інші пісні:
«Вставай, страна
огромная»
Звучала як набат,
Бо хата вже
розбомблена
І батько – теж солдат,
Завжди війна – злодійка
Та час – іде вперед!
Зросла на ній Надійка,
Хоча життя – не мед…
Зустріла вже й юнацтво
У вирі сподівань
Та вірила у братство
Й дорослий світ бажань,
А згодом до Миколи
Вже доля привела –
Раділа, як ніколи,
Бо щаслива була!
Тож народила Аню
Й Оленку, згодом, теж
Не знала, що останню,
Й не було щастю меж!
Та в долі – своя міра,
В удачі – свій резон,
Тож, не втрачала віру:
Життя – неначе сон,
Де діти та онуки
І правнуки ростуть,
Кохання ж – без розлуки,
І в цьому сенс і суть…
Тож ювілей Петрівни
Не вміститься в годину –
Збере вже друзів вірних
Й також свою родину:
Святкують всі річницю,
А ювілей – тим паче,
І в небі за синицю
Лелека теж – не плаче,
Бо знає, що на землі,
Що сіверськими звуться,
Зійдуть роки буремні
Й лелеки – повернуться!