Кудись летять, усі кудись летять,
неначе розучилися ходити...
а він лежав і в рік, і в два, і в п*ять,
болЯчками до ліжечка прибитий...
Минуло двадцять - попросивсь в політ,
мовляв, лежати далі вже не сила...
я відпустила... а затим, услід,
і дні, і ночі тужно голосила
аж дотепер... хоча буває ще
журлива хвиля стрімголов накриє
і я заплАчу проливним дощем
або, як зимня віхола, завию.
А часом посміхнусь в небесну синь,-
спасибі, що в житті, пізнала чудо!
Він так хотів летіти, як усі,
і полетів, і більш лежать не буде...
Всі - в суєтУ, а син - у Божий дім,
де щастя є, а смерті не буває...
і квіти кличе іменем моїм,
слівце за мене Богу замовляє
аби навчилася по-новій жить,
цінуючи минуле й сьогодення,
аби відчула серцем, - кожна мить
складається з любові та натхнення...
Ти не вмирав, синочку, не вмирав,-
злетів за межі розумінь і бачень...
Моя яскрава квіточка-зоря,
мій прихисток довіри і пробачень.