Талант літератора передався мені по батьковій лінії. Баба любила розповідати правдиві історії про відьом, чортів та іншу нечисть. Вона була прозаїком. Батько ж був поетом.
Коли ми з сестрою були ще зовсім дрібними і відгуляли з батьками чергове весілля у якихось родичів, мати пішла перевірити, чи видоїла сусідка корову і закрила курей, а батько приліг на підлозі і почав розповідати казку про Козу Дерезу. Такого смішного варіанту відомої “Кози Дерези” ми ще не чули: сюжет був закрученим в зовсім іншому напрямку. Батько голосно декламував, а ми так дзвінко сміялися, що не помітили, як зайшла мати. Послухавши строфу батькової казки, вона його накрила мокрим рядном, тобто вилаяла, що таке розповідає малим дітям і що в нього в голові клепки не вистачає.
На наше розчарування, батько повернув клепку на місце і відправив нас спати. Ми плакали, бо дуже хотіли дізнатися, чи вийде Коза Дереза заміж за Рака Неборака.
Перші віршики були написані мною у першому класі. Олександра Карпівна дала домашнє завдання: скласти вірш на будь-яку тему. Я вирішила, що це мені не під силу. До батька не зверталася, бо ще не знала, що він поет. Тож нічого не написала.
У нашому класі виявилося всього два-три поети, і їх Олександра Карпівна дуже нахвалювала. Мені стало заздрісно, що я не в їх числі, тож додому після уроків поверталася без настрою. І тут в голові почали шліфуватися рядки:
Явори, явори гойдаються,
А під тими яворами зайченята граються.
Тут і сонечко виясня,
Бо весна красна надійшла.
Читач, сподіваюсь, пробачить за такий опус, бо в сім років я ще нічого не чула про римування і віршований розмір.
Поки дійшла додому, то визрів, на мій дитячий розсуд, ще один шедевр:
Там в долині
Є калина:
Вся червона, вся як мак.
Та ще й посміхається,
Вродою пишається.
Уже вдома я записала свої вірші і намалювала ілюстрації. Спочатку показала старшій сестрі. Але вона не повірила і сказала, що я їх списала у Шевченка. Я розсердилася і склала про неї епіграму російською мовою. Сестра теж образилася і, щоб мені допекти, сказала, що я перекрутила вірші Пушкіна.
Не дивно, що, будучи дорослими, ми стали філологами.
Шлях в літературу видався тернистим. Так у п’ятому класі вчитель російської мови задала написати твір про тварину. Я описала нашого красеня гусака Серафима. Розповіла, як він ще гусеням відмовився від їжі і води, а ми з мамою силоміць засипали йому в дзьоба зерно і заливали воду. Він не міг ходити і жив окремо від табуна в ящику. Коли ж виганяли гусей на пасовище, то Серафима виносили на руках і клали на траву неподалік гусей. Наші старання не пройшли даремно: згодом він оклигав, почав сам ходити і пастися. Він був найбільшим серед гусей і став вожаком в табуні. Твір був розбавленим нашими переживаннями про долю Серафима, поки він хворів.
Коли ж Галина Іванівна роздала зошити, я не повірила своїм очам: під оповіданням, в якому не було жодного виправлення, стояла величезна трійка. Я намагалася придивитися: може, хвостик оцінки трішки не доведений вправо... Впевнившись, що то все-таки не п’ятірка, я підняла руку:
— Галино Іванівно, Ви, мабуть, помилилися: у мене жодної помилки, а стоїть трійка...
— Я не помиляюсь в оцінках! — сердито відповіла вчитель. — А в тебе ще вистачає нахабства перепитувати, чому три!
— А чому?
— За те, що списала оповідання без помилок.
— У кого? Я сама писала про нашого гусака...
— Яка ж ти брехлива і нахабна! Я вже більше тридцяти років працюю в школі і вмію відрізнити учнівський твір від художнього, написаного письменником!
— Але спитайте у моїх батьків, — ледь не плакала я від образи, — Серафим і досі в нас живе...
Але Галина Іванівна не хотіла слухати і пояснювала новий матеріал.
На Галину Іванівну я вже не ображаюсь. Навпаки: мені приємно, що досвідчений вчитель російської мови і літератури так високо оцінила моє оповідання. І зараз, працюючи вчителем, коли перечитую учнівські твори і думаю: “А чи не списала ти, дитино?” — я беру два-три речення і перевіряю на антиплагіат в інтернеті. І дійсно, більшість дітей зараз не люблять самі писати.
Після свого оповідання про Серафима я зробила певні висновки і твори більше сама не писала. Навіть коли Олексій Іванович стояв біля нашої парти і наглядав за всім класом, щоб ніхто не списав, у мене під партою лежала книжка, і я з передмови “склеювала” твір. Зате завжди на “п’ять”, якщо автор передмови був талановитим, чи на “чотири”, якщо не дуже.
Але потреба творити в мені не згасла. Навпаки, з розквітом першого кохання вірші полилися як із відра.
А ще у нас з Юлькою, яка сиділа за однією партою з моєю майбутньою кумою, з’явилося нове захоплення — буріме. На той час ми не знали, що наше хобі так називається. На уроках, особливо після суботи, я писала віршик, у якому висміювала події вихідних і їх учасницю Юльку. Перечитавши написане разом з Алінкою і насміявшись, я передавала зошит чи листочок Юльці. Після хіхікання вона писала відповідь, де висміювала вже мене чи погрожувала в гумористичній формі. Так продовжувалось або ж до кінця уроків, або як уже обридало.
Ставши студенткою філфаку, на якому вже два роки вчилася моя сестра, своє заняття описувати в гумористичній формі події в гуртожитку чи в інституті я не полишила. На жаль, ніколи не збирала свої “байки”, зараз було б з чого посміятися.
Якось я хворіла тиждень і, коли приїхала в гуртожиток, дізналася, що на понеділок професор задав написати оповідання за поданим зачином, Як ви вже знаєте, мені відбили охоту писати твори ще з п’ятого класу. Але не написати — отримати двійку, яку у Григорія Дмитровича перездати було майже неможливо.
Я бродила цілий день і ввечері врешті-решт взяла ручку. В голову нічого не лізло. В зачині йшлося про молодят, які щойно розписалися і вийшли із РАГСу. І тут вона побачила його...
Раптом моя подруга муза бринькнула мені над вухом. Ех, будь що буде! Я почала писати віршем. Зупинилася, коли вже було написано на поему.
Наступного дня, коли однокурсники здавали свої оповідання, я вклала поему майже на самий низ робіт.
Через два-три дні до мене зайшла сестра:
— Сьогодні у нас була пара у Григорія Дмитровича. Він спитав, чи знаємо ми студентку третього курсу Жихарєву Тетяну. Але всі тільки переглянулися — ніхто не знав.
— Звісно, що не знають. Тільки з цього семестру мене почали записувати під прізвищем чоловіка, — здвигнула я плечима.
— Мене Валя Рущачка штовхнула, мовляв: “Це ж твоя сестра”. Але я їй сказала, щоб мовчала, бо мало чого ти накоїла. Навіщо мені зайві неприємності?
— І що далі? — захвилювалася я.
— Викладач здивувався, що студентка уже на третьому курсі і її ніхто не знає. Однокурсники зацікавилися, що трапилось. А Григорій Дмитрович розповів, що він задав написати оповідання, а ти написала поему, і він тепер не знає, яку оцінку тобі поставити. Тож вирішив винести твій твір на розсуд п’ятикурсників, тобто на наш розсуд.
— І яку оцінку я отримала? — мені вже не терпілося дізнатися.
— Спочатку він прочитав твою поему,— сестра не поспішала вдовольнити мою цікавість. — Сказав, що так могла написати людина, яка сама пережила подібну трагедію.
Вона пильно подивилася на мене.
— До речі, — продовжила сестра, — дякуючи тобі, викладач не опитував домашнє завдання, бо ми всю пару проводили аналіз твоєї поеми: метафори, епітети, оксюморон...
— А вони там є? — засміялася я. — Дивно, коли писала, навіть не думала вправлятися в художніх засобах.
— Усім сподобалось, тому наполягали, щоб тобі поставили “п’ять”.
— То в мене п’ятірка?!!
— Ні, чотири цілих і вісім десятих. Григорій Дмитрович сказав, що у тебе трапляється дієслівне римування — і до високої оцінки ти не дотягуєш. Удосконалюйся! А я, до речі, пошкодувала, що не примазалася до твоєї слави.
— Так тобі і треба! — засміялася я. — Бо ти вчинила, як Петро, який тричі відрікся від Ісуса Христа. Це тільки перший раз. Так що дивись, сестро.
Після цього я була визнаним поетом не тільки серед студентів. Григорій Дмитрович навіть запропонував видати збірку моїх віршів з його передмовою. На жаль, тоді я не використала такий шанс. Вважала свою писанину несерйозною.
Пройшло більше п’ятнадцяти років. Мої друзі умовили видати першу збірку віршів. Одну книжку я вислала Григорію Дмитровичу, вказавши свій номер телефону. Я була в школі. Одночасно пролунав дзвінок на урок і на моєму телефоні. Номер був незнайомим.
— Я щойно отримав вашу книжку, — говорив Григорій Дмитрович, — з перших сторінок відчув, що переді мною самобутній талановитий поет. Ваші вірші нагадають поезію Ліни Костенко. На жаль, не можу вас згадати. Стільки студентів пройшло за ці роки...
Як швидко летить час! Скільки його змарновано даремно. І тільки в той момент, почувши слова свого викладача — українського вченого-літературознавця, доктора філологічних наук, професора, — я повірила в свої сили.
Дякую Вам, шановний Григорію Дмитровичу, що вселили віру в себе, і вибачте за нерозумні вчинки...
Серпень 2019 року.