Коли я прийшов до Церкви,
У Христа повірив,
То понищив враз у серці,
Багатьох кумирів.
І я зовсім не журився,
Коли з «постаменту»,
Вслід за іншими звалився,
Сам Тарас Шевченко.
Бо на жаль, країни гордість,
Наш кобзар народний,
Якщо мовити на совість,
Дуже був безбожний.
У йогО творіннях глуму,
Прикладів багато,
В «паничах», у «моїх думах»,
Чи у «Гайдамаках».
Ось хоча б у «Заповіті"-
Він прохає - «Боже,
з України кров ворожу,
Понеси у море.
І якщО таку умову,
Зможеш ти здійснити,
Ось тоді, даю я слово,
Стану я молитись.
А до тОго, я такого,
Бога і не знаю», -
То скажіть мені панове,
Що це означає?
- Атеїзм, чи то гординю,
Чи то брак сумління,
Перед Тим, Хто через Сина,
Нам дає спасіння.
Далі радить нам вражОю,
Кров’ю окропити,
Довгождану нашу волю,
І спокійно жити.
Але ж воля, через вбивство -
Це не Божий заклик,
Бо Христос нам не насильство,
Зовсім інше радив -
«Не чинити опір злому,
Й ворога любити,
А судьбу свою свідомо,
Господу вручити».
Ось таким «Кобзар» виходить,
На біблійний погляд, -
Він не рідко нас відводить,
Вдалечінь від Бога.
Втім, це мабуть і не дивно,
Бо поет народний,
Думав про земну людину,
В ланцюгах, голодну.
Але Біблія говОрить -
Істину пізнайте
у Христі, і вона зробить,
Вільними вас справді.
***
А Шевченка я читати,
Буду і надалі,
Тільки вже не рахувати,
За взірець моралі.