Атанас Капралов
ВІТЧИЗНА
Я сню її, таку бадьору!
Щасливу.
Вільну. На порі...
Але –
вона безсила, хвора,
немов на смертному одрі.
Їй небо згасло…
Винувато
вона страждає…
І мовчить...
Їй ліки нікому подати
в таку страшну для неї мить.
До неї не кладе дорогу
швидка…
Хоч палить серце жар.
не лікар їй на допомогу –
їй знову посланий
трунар…
Хоч біль і стукає у скроні,
даремно кряче вороння!..
Бо кулачком маленьким в лоні
у ній вистукує
життя.
Дарма, що їй підтято крила,
вона,
роздерта
в шмаття й кров –
збира свої останні сили,
щоб оновитися
ізнов.
Не як сьогодні –
боса хвора.
Крізь сором, кпини –
попри все –
в життя
щасливе й яснозоре
з надією свій хрест несе.
(авторизований переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Атанас Капралов
РОДИНАТА
На сън я виждам преродена.
Свободна.
Втурната напред…
Уви! –
от вирус повалена,
родината душа бере.
С небе помътено…
Излишна,
топи се милата…
Без вик…
И няма кой да й предпише
магичен антибиотик.
Не вият в нейната посока
линейките…
По навик стар –
отвсякъде наместо доктор
на помощ пращат й
гробар…
Но твърде рано е за гроба!
Напразно гарвани кръжат!…
С юмруче в нейната утроба
пак някой блъска,
търси път.
И вместо да скимти за милост,
тя,
с гръд раздрана,
в кръв и пот –
напряга сетните си сили
да се повтори
в друг живот:
Не като днес –
болнава, боса.
И не в живот –
за срам и мъст.
А в горд живот,
през който носи
с надежда своя вечен кръст.