З дощем жовтневим знову несумісні,
До літа повертаються думки.
Так, я осіння від початку, звісно.
Та іноді здається – навпаки.
Милують очі кольори барвисті,
Допоки золотий банкет не вщух.
Але помітно, як тьмяніє листя
В обіймах прохолодного дощу.
Так дивно, що минула літня спека,
Задушні ночі, метушливі дні -
Немов у вирій це забрав лелека,
Мені лишивши спогади одні.
Чому так сумно? Все закономірно:
Континентальний клімат – він такий.
Он листя долі стелеться покірно,
На килим обертаючись м`який.
А що хотіло далі зеленіти –
І не шелесне. Хто почує те?
Чому ж мене хвилюють голі віти?
Настане час – заснуле розцвіте,
Зазеленіють трави шовковисті,
Новим життям розкриються бруньки,
Повернеться тепло, як добрі вісті...
Лише зі мною - буде навпаки.
Звикаю до осінньої негоди,
У теплім светрі свій ховаю сум.
Ніяк дощу не можу дати згоди –
Забрати все, що вже не донесу.