В руках стискаю правду з червоного вина,
Прошу у неба, щоб вся печаль пройшла.
Шукаю правду в брудних, гірких словах,
Серед давно забутих, розбитих часом фраз.
Ти хочеш розказати як знищила тебе зима –
Ти ототожнив нас із нею за очі, задарма,
А потім сам сказав, що буцім не твоя вина,
Що я холодна, наче крига люта й крижана.
А хто змінив мене, хто змусив охолоти?
Хто не дозволив в серці біль зігріти?
Ти сам тікав в далекі, темні далі –
І наче Кай ти оселився у дзеркальній залі.
Тепер ти бідкаєшся, що не твоя весна –
О Боже, досить грати в ці дурні слова.
Хто винен, що збудував таке буття?
Ніхто не змушував роджати жаль.
Тепер іди, шукай свій інший дім –
Його руйнуй, всі правила міняй.
Будуй нові колони, а потім храм,
Ось там лишай хоч на стіні свій слід
Та знову рушити не смій мій світ.