Гуцули дикого краю.
Найкращі з людей - гуцули дикого краю,
І я народилась в тім раю,
Моя там рідня; брат , сестри і мама,
У душі моїй вся - гуцульська богема.
Сняться гуцулам овечки білі,
Полонини квітучі і гори сині,
Знають гуцули, що вони частка,
Дикого краю, за ременем бартка.
У Києві, Полтаві, чи ще якомусь місті,
Там все новітнє, не стоять на місці.
Метро, таксі, лімузини банкети,
Електрички, флешмоби, офіси, фуршети.
Але гуцулам того не треба,
Їм би лиш гори й шматочок неба,
Гуцули душею в бескиди вростають,
Нінащо в світі – гір не міняють.
Царина зелена то їм - рідна мати,
Бринза, грибочки, шашличок із козляти,
В неділю до церкви, а потім в шинку,
Пють до путері свою самогонку.
В гуцулів давно увійшло у привичку,
Коня запрягати в вирізблену бричку,
Дримба, трембіта, скрипка, цимбали,
Як гулять, то гулять в двісті балів.
Сняться гуцулам стрункі смереки,
Сіно в копицях, з гуслянков глеки,
Молодиці в гуцульське убрані,
Стрункі і не дуже, шикарні пані.
Вівці пасуть в полонинах високих,
Легині красиві, стрункі, чорноокі,
В колибах живуть від травня до листопада,
А більше нічого гуцулам не треба.
Гуцули дикого краю – як в раю,
Серед гір виростають, живуть і вмирають,
Я там виростала і кращого немає краю,
Як гуцульські бескиди - в тім раю.
Автор; Н.П.Рубан.