По місячній стежці крізь хвилі морського приливу,
У сяйві гірлянд мерехтливих з небесних сузірь,
На березі темному бачу оголену діву
Утіленням навіч жагучих фантазій і мрій…
Іде по пісочку неспішно, легкою ходою.
Дияволу душу за неї таку продаси.
Приморський безхатько у трансі трусне бородою,
Украй очманіє від влади п’янкої краси.
У захваті вслід засвистять їй із байків іскристих,
Відійде з дороги розгублений пес у туман.
Без сорому й страху пливе. Господинею міста…
Встеляють їй шлях пелюстки нерозквітлих троянд…
Навіщо з’явилась із мороку моря пучини?
Що вабить її вдалину і заклично веде?
Не буду шукати таємної тому причини.
Так вірити хочу, що діва шукала мене…
2019
Примітка: Оригінал вірша:
Яков Баст
ДИВА
По лунной дорожке сквозь волны морского прилива
В сиянье гирлянд из мерцающих в космосе звёзд
Выходит на берег ночной обнажённая дива
Живым воплощением страстных мечтаний и грёз…
Пройдёт по песку, не спеша, грациозной походкой
Совсем не стесняясь прекрасной своей наготы.
Просоленный бомж удивлённо почешет бородку,
Придя в изумленье от дивной её красоты.
Восторженно вслед засвистят ей на мчащихся байках,
Уступит дорогу бегущий по улице пёс…
По городу гордо плывёт не боясь. Как хозяйка…
Ей путь устилают бутоны невидимых роз…
Зачем появилась из мрака глубинной пучины?
Что тянет её, что зовёт, вдаль призывно маня?
Не буду искать ни ответов, ни скрытой причины.
Так хочется верить, что дива искала меня…
2019