Сдается, нас и вовсе не жило,
Затерянных в неведомом столетье,
Мы, кажется, опали на соцветье,
Ведь наше дерево не отцвело.
Ты ж собирай, мой сынку, гнилички,
что наземь опадают, будто в сказке.
Авось, надуманное пригодится счастье,
обутое в худые лапотки.
Молчанье — первозаповедь моя.
вторая - боль, ну а надежда - третья.
Из заповедей народился кетяг,
что созревал — да смыла вмиг струя.
Теперь плыви, как плот, перед собой,
к нему свои же кости добавляй.
Цветет же в диком поле молочай,
а больше нам не надо ничего.
Ведь нас так никогда и не жило,
мы выросли меж небом и землею
и оросили кровию своею
то, что подобно ране, запеклось
на сердце нашем. Вот он – материк
преславнейшей и пресвятейшей боли.
Прими же, сынку, эту злую долю
и заховай глухонемой свой крик.
Здається, нас ніколи й не було.
Загублені у предковічнім міті,
ми нібито й опали на суцвітті,
бо наше дерево не одцвіло.
А ти збирай, мій сину, гнилички,
що падають додолу, ніби в казці.
Хай придається вигадане щастя,
у липові озуте личаки.
Мовчання — перша заповідь моя.
Страждання — друга, сподівання — третя.
А з заповідей народився кетяг,
що гронився — та змила течія.
Тепер пливи, як пліт, поперед себе,
до нього власні кості долучай.
Цвіте у дикім полі молочай,
а більше нам нічого і не треба.
Бо нас ніколи так і не було,
ми виросли між небом і землею
і оросили кровію своєю
те, що неначе рана, запеклось
на грудях наших. Ось він — материк
преславного і пресвятого болю.
Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю
і заховай глухонімий свій крик.
22.3.
Гнилиця - дикая груша, которую едятъ только прогнившею. Уменьш. гниличка.
Кетяг(х), китяг(х) - гроздь, кисть.