ОЛЕНА ГЕШКО. Вірші
Чорнобривці
Нестримна зустріч Осені й Зими…
Глянь – квіти білу одягли хустину,
А ти стоїш між ними, як людьми,
І твої думи мчать на Батьківщину.
Згадай той давній матері садок,
Що так буяв біленьким цвітом вишень…
Від чорнобривців рідних – холодок.
Ти помолись тихесенько: Всевишній!
Даруй ти радість і добро батькам,
І рідним землям, і моїм дорогам,
І мамі – сил натрудженим рукам…
Вернутися б до рідного порогу!
Матусин сад
Матусин сад дрімає в тиші білій,
Навкруг лише сніги, сніги, сніги…
Бували тут вже віхоли-завії,
Й льоди скували річки береги.
Дрімає яблунька з-під снігу білим цвітом,
Вже стихли соки й спогади всі сплять
Про те, що мама теплим тихим літом
Не раз приводила сюди діток гулять;
Що діточки вже виросли, нівроку,
Що скоро й своїх діток приведуть;
Що яблунька дарує нам щороку,
Не лиш плоди, а й всю життєву суть.
Вже віти яблуньки посохли і погнулись,
І вже плодів все менше кожен рік.
Роки пройшли – назад не повернулись –
І діти старшими стають: іде їх вік.
Весною знову мати по садочку
Дбайливою рукою проведе,
Пройтися вийде літом в холодочку,
З собою, певне, внуків приведе.
Життя іде і садом відцвітає:
Весна і літо, осінь і зима.
Минає все – інакше не буває –
Матусю крильми осінь обійма…
Буття полине ген за видноколо,
Залишиться нам лиш старенький сад.
Життя іде неначебто по колу,
Та лиш роки не повернуть назад…
Між туманами
А місто спить десь в тиші між туманами…
Твої прохожі – наче серця стук.
Коли засвітить зірочками ранніми,
До неба ти простягнеш сотні рук.
Твої будинки засвітились вікнами,
Що потопають в сивій далині.
Твою бруківку мокру, непривітную
Ми знову топчемо всі разом день при дні.
Зелені віти сосен, мов примарами,
Все виринають із туманів знов.
Хай моє місто потопа між хмарами, -
Дарую я йому свою любов.
Поету
Свічки каштанового цвіту
Поглянь, навкруг із краю в край.
Стежинка між весною й літом
Веде, здається, прямо в рай.
Полів зеленість оксамитну
Вітри зігріли вже теплом,
І радість днів несамовиту
Дружби приправлю я добром.
І літній рай у цвіті білім
Тобі вклоняється до ніг,
Тривоги в серці наболілім
Щоб ти покинуть зараз міг.
І щоб каштани й дикі ружі
Тобі свій дарували цвіт,
Мов ластів’ята насторожі –
Думки віршами лились в світ.
Мамі
Морозець поскрипує тихенько
За моїм і за твоїм вікном.
Надобраніч, рідна моя ненько,
Спи, рідненька, спи спокійним сном.
І нехай кілометри між нами,
І снігами землю замело -
Поруч з мамою завжди думками
Всім тривогам і бідам назло.
Стежина життя
Ми з тобою тихо йдем стежиною,
Де заснуло сонечко в долонях,
Де ранкові роси нам перлиною
Висипають сивину на скронях.
Ти поглянь: десь там за видноколом
Наша юність все іще мандрує,
Та в житті роки – за протоколом,
Більше нам ніхто не подарує.
Тихим сумом шелесту калини
Відцвітаєм ми з тобою разом.
Наша юність нам вже не прилине –
Загубилась десь за перелазом.
Настрій
Мені здається, наче день
Заголубів сьогодні зранку,
І птиць чарівних всіх пісень
Вже стільки чутно на світанку…
І лиш хмаринка ніжна там,
Неначе парус білий в морі,
Пливе назустріч всім вітрам,
Гуля в безмежному просторі.
Притихли всі вітри життя,
Нам залишивши тільки спокій,
Поринь неначе в небуття –
Так пролітають наші роки.
І чи туманом сизим ти,
Чи хмаркою на видноколі
Пройдеш-пролинеш крізь світи
В життя незвіданому колі…
Чекання
І знову день погас,
Засвітять зорі ніч...
Матуся жде всіх нас –
Як завжди, звісна річ.
У пічці он вогонь –
Клекоче, жебонить.
Від маминих долонь
Вязання вже тремтить.
Гачкує, як завжди,
Обновки для дітей,
Та погляду ніяк
Не відведе з дверей.
Пора, давно пора
Додому всім прийти,
Щоб не блукать в дворах,
Допізна не тягти...
Хлібина на столі давно,
Вогонь тріскоче, б'ється в піч.
Матуся вигляда в вікно:
Спішіть додому, дітки! Ніч!
Місячна ніч
Місяць тихо загляда у віконце
Липа духмяна у дворі шелестить...
Матусю рідненька, ти - моє сонце!
Думками до тебе примчу хоч на мить!
Мама-матуся, голубка сивенька,
Крильми доленьку мою огорта!
Слово батьківське і усмішка неньки –
То найдорожчі скарби на літа!
Дивна ніч
І знову дивна ніч
Свої розпустить коси…
Струмочок, звісна річ,
Думки свої розносить,
В Дністер біжить-спішить
Шалено, незбагненно.
І липа шелестить
Замріяно щоденно.
Той липи дивний цвіт
Як зорі серед ночі
На весь на білий світ
Немов кохання очі
Духмяно огорнуть
Мої й твої бажання
У нескінченну путь
Надії й сподівання.
І знову дивна ніч
Єднає нас з тобою,
Ми поруч, звісна річ,
Ми сповнені любов’ю.
Мамині пісні
Горнятко кави звичне на столі.
Ранковий подих нової весни.
Хоч твої дітки всі вже не малі,
Та лиш про них всі думи твої й сни.
За кожного із них болить душа,
За кожного – молитва на щодень.
Вже літо шурхотить у споришах,
А ти співаєш їм усе пісень.
Твої пісні, як і раніш, для них,
Для твоїх діток, для твоїх пташат.
Співаєш і веселих, і сумних.
А осінь тихо бродить в комишах…
І не за горами уже й зима –
Промчав твій вік, неначе й не було…
Глянь у вікно: і знову їх нема, –
Забули діти стежку у село…
Скажи, чому?
Скажи, чому? Чому гіркою тугою
Життя моє повите день при дні,
Чому з такою сильною напругою
Лунають день за днем сумні пісні?
Скажи, куди? Куди з тобою нині
Ми поспішаєм знову повсякчас,
Куди мої весняні ранки сині
Пропали враз? Коли наш вогник згас?
Скажи мені, хоч слово, хоч півслова.
Скажи мені, де взять нові пісні.
Скажи, які турботи дивні знову
Мене й тебе хвилюють уві сні?
Скажи! Хоча… вже можеш й не казати,
Вже якось я це все переживу.
Нехай буття розіб’ється об ґрати,
Нехай воно полине за межу;
За межі нашого будення і щодення,
За край того, що не збулось чомусь…
За те, що доля не дала натхнення,
Співать пісні для неї не візьмусь.
Осінь
Осінь зачарує нас віршами,
Шелестом тихим золотого листу,
Дощиком, що пробіжить між нами,
На калині – червоним намистом.
Осінь! Ця красуня жовтокоса
Промайне над містом і садками,
У траві холодні зронить роси,
В небі закурличе журавлями.
Кленовий лист
Лист кленовий з прожилками суму
Весь огорнутий в тишу дзвінку,
Наче думає він важку думу,
Золотиться на першім сніжку.
А сніжок вже не білий, а сірий,
Наче день, що сьогодні настав,
Вітер вчора ще геть ошалілий
Пісню свою й сьогодні співав.
Мов дрімота – осіння, пекуча –
Огортає мені цілий світ,
Наче споминів рана болюча,
Наче літ вже прожитих отвіт.
І сурмить знову тиша над нами,
І сніжинки кружляють, як в сні,
Долю ти не обійдеш стежками,
Раз душа не співає пісні.
Сьоме небо
Десь там, у високості, сьоме небо…
Воно – для всіх закоханих сердець.
Чого тобі, здавалося б, ще треба?
Не зводь своє кохання нанівець.
На сьомім небі душі, мов перлинки,
Пливуть: хто поруч, хто – куди і як.
Нехай на віях не тремтять сльозинки,
Вони в коханні – не найкращий знак.
На сьомім небі місця є достатньо
І для мене, й для тебе, й для всіх.
Хотілось би, щоб все тут було ладно,
І не лунав десь там презирства сміх…
Зупинись!
А ти тут зупинись
На мить лише одну:
Ти серцем доторкнись
До вітра у степу,
Ти подихом зігрій
Всі зболені поля,
Щоб сповнилась надій
Рідна твоя земля.
Ти зором огорни
Ліси, степи, гаї…
Ти море поверни
У відблиски надій.
І хай тоді тобі
Квітує вся земля,
Й волошки голубі,
І пісня солов’я…
Фарби осені
Зелень сосен крізь осінню тінь
Виринає вічно й незбагненно,
Золотих берізок тріпотінь
Наближає зиму нам щоденно.
І вітри гуляють в небесах,
Хмарами виписуючи взори.
Із пісень собі ти зводиш дах,
Хоч в душі тих слів – бурхливе море.
Чорнобривці он палають ще,
Хризантеми мружаться на сонці.
Журавлиний ключ – душевний щем –
Наче хмара пропливе на сонці.
Додому
Ти йдеш додому
Звідусіль, завжди.
Несеш і втому,
Й радості сліди.
Тебе чекає
Отчий рідний дім,
Там зустрічає
Літ минулих дим.
Матуся там твоя
І батько твій,
І юності зоря,
Як спомин – рій.
Та ти не поспішай:
В хатину ту
Неси ти тільки рай,
А не біду.
Бо роки вже пройшли:
Їх не вернеш,
Батьки вже відцвіли,
Їх сила – теж.
Додому принеси
Ти лиш добро,
Родину огорни
Душі теплом.
Спомини
За віконцем дощик шелестить,
З яблунь обрива перлинки цвіту.
Серед буднів зупинюсь на мить:
У батьківськім домі - стільки світла!
Як наука - таткові слова,
Мов з дитинства - пісня материнська...
Знову й знову спомин ожива,
А весна веде мене в дитинство.
Дорога до мами
Каштани запалали враз свічками,
Від сонця засміявсь квітневий день…
Моя дорога – у село до мами!
В душі цвіте віночок із пісень.
Квіти усі складу до ніг матусі,
Вклонюся низько рідній до землі,
Любити землю я від неї вчуся
І мову рідну, на лелечому крилі.
Розхристані думки
А вітер грається твоїм п’янким волоссям,
Роздмухує думки із краю в край,
Ти їх збери, неначе сніп колосся,
Зумій приборкати – оце твій путь у рай!
Не знаєш ти, у чому є провина
Отих німих розхристаних думок.
Коли в душі застигла половина,
А друга вже в шалений мчить танок.
Чого ж тобі, здавалося, ще треба?!
Любові? Ніжності? Спокуси й каяття?
Ти прихили до ніг коханих небо,
Й повір, що лиш у цьому – суть життя.
Не прошу
Не попрошу в долі нічого:
Ні тепла, ні добра, ні хисту…
Тихим образом суму нічного
Закружляю сизим падолистом.
І неначе пташа на осонні
Не вбиватиму спів у груди,
Я покину думки бездонні,
Хай в житті все, що схоче, буде.
Олена ГЕШКО
Авторская страница на Стихи.ру:
http://www.stihi.ru/avtor/maxilee