Перетри мене на попіл і розвій у далині,
хай блукатиму я тінню по незібраній стерні,
хай розтану в хмарах чорних і проллюся вниз дощем,
я ж уперта і на ранок диким витимусь плющем.
Зачеплюся за край сонця, струменітиму у світ,
хоча він мене невтомно під товстий штовхає лід,
під моїм човном не вперше світ розгойдує моря,
і руйнує буревієм сторінки календаря.
Розриває й крутить плани, вчора-завтра, все не те,
і мов осінь, світ байдужий мою душу підмете,
наче листя пожовтіле у старе збере відро
і закине у голодне, темне всесвіту нутро.
А вгорі... панує місяць, срібло сипле на поріг,
тільки світ затято вкотре мій новий рахує гріх,
вирок винесе, осудить, і без права вороття,
світ безжально мінусує сторінки мого життя.
Перетре мене на попіл і розвіє в далині,
і човна мого покине у піску на мілині,
я ж... не зникну в чорних хмарах, а проллюся вниз дощем,
бо ж уперта, бо на ранок знову витимусь плющем.
27.01.2020