Iрпiнське вiдлуння

 
Ірпінь, ти пам’ятаєш Пастернака?
Чи знайдеться хоча б один собака,
і чи лишилась хоч якась ознака,
де саме він в тобі перебував;
де шаленів він від етюдів Ліста,
які зринали з пальців піаніста,
плекали суму горезвісний вал
закоханості до чужої жінки,
палких обіймів трепетні іскринки
та пахощі бузкові –
                наповал…

Руйнується і зводиться будівля…
Не порівняти кригу та вугілля…
Що спільного у антиподах цих?
Адже сім’я і дружба – це не строфи,
бо саме тут коріння катастрофи –
ти розібратись сам в собі не встиг…

Ірпінь, Ірпінь – цикорієве літо,
гірке життя, солодка оковита,
ґвалт горобців, що пирснули з-під стріх.
Прийди мені на поміч, світлий Боже.
Чи серце, чи то розум переможе,
де відповідей взяти тих простих?..


Життя –
строката стрічка-лемніската –
реальним ставши, розкошуй в мені,
роман, що народивсь у Ірпені,
ще довго буде спогади плекати,
а поруч, наче з глибини сторіч,
струмком крізь голу гоголівську ніч
співають української дівчата.
01. 03. 2020