Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…
Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі аж до ранку, аж до сліз…
Як серце візьмеш у свої долонці,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть в небі зорі, навіть Сонце,
як усмішка засяє на вустах.
Кохана, берегиня, жінка, мати,
у хмарну днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
21.03.2020