Замовила вірш і – чекала, чекала, чекала...
Можливо, чекають отак на любов, як на вірш.
Вона неймовірним, величним той вірш уявляла.
Та все усміхалась і морщила носик: «Скоріш...»
А він і не знав, що вона так очікує вірша.
Натхнення шукав, та ніяк не вдавались рядки.
Вслухався у місто удень і нічну слухав тишу.
Та люди настільки ж сумними були, як зірки.
На зустріч без вірша прийшов – не приніс ні сторінки.
Вона усміхалась, і раптом відчув у душі:
найкраще натхнення – це погляд коханої жінки,
а очі кохані її – це найкращі вірші...