Голос хриплуватий і густий,
сміх дзвінком-веселунОм по хаті...
Він мене давно за все простив,
я собі не вмію вибачати.
Як йому давалось це життя,
де шукав наснаги посміхатись?
Немічне, скалічене дитя
пригортає і цілує мати.
В зимній вечір він злетів у вись,
бо ніколи не умів ходити...
Часом з Неба зве мене:
-Дивись,
я живий! Не плач! Навчись радіти!
Я любитиму тебе завжди,
а до зустрічі лише хвилини...
І зникає... Голошу :
- Зажди, дай натішуся тобою, сину!
Сміх дзвенить знайомий вдалині,
бо при нім його весела вдача...
Сміх дитячий дзвоником в мені
як дарунок Божий на удачу.