Из Василия Головецкого
Тишина на причале. Звучит лишь «Прощанье славянки».
Только я - и она на безлюдном борту корабля.
Уплывает земля - теперь будет она иностранкой...
Уплывает родная земля...
Я в глаза не смотрю - слишком много тоски и печали.
Помолчим напоследок - пусть ветры поплачут в полях.
Уплывает Земля, уплывает в далёкие дали...
Уплывает родная земля...
Я ее не сберёг. Не согрел и не спас тёплым хлебом.
Поменял на синицу в руках я полёт журавля.
Уплывает земля на которой я вырос под небом...
Уплывает родная земля...
Поминальный прощальный гудок - и подрезаны крылья.
Я «Прости» не скажу ей - вина неподъёмна моя.
Уплывает земля вместе с предками в древних могилах...
Уплываю с землёю и я...
Василь Головецький
ПРОЩАННЯ ІЗ ЗЕМЛЕЮ
Ні душі на причалі. Лиш тихе «Прощання слов’янки».
Тільки я – і вона на порожнім борту корабля.
Відпливає земля – відтепер уже заробітчанка…
Відпливає земля…
Не дивімося в очі – занадто багато печалі.
Помовчім наостанок – хай плачуть вітри звіддаля.
Відпливає земля, що єдина з рідні оставалась…
Відпливає земля…
Я не зміг її втримати. Я й не старався, як треба.
Проміняв на синицю в руках висоту журавля.
Відпливає земля, на якій я тримався під небом…
Відпливає земля…
Поминальний останній гудок – мов обрізані крила.
Я «Прости!» не скажу їй – безмірна провина моя.
Відпливає земля із усім моїм родом в могилах…
Відпливаю і я…