Из Василия Головецкого
***
Уйду в себя. Один. Без посторонних.
Калитку отворю и побреду
В волшебный сад, что юностью наполнен.
И заночую в призрачном саду.
А там всё то же, то же всё, до боли.
Как и тогда, как много лет назад.
Цветёт, благоухает маттиола,
И еще живы: папа, мама, брат...
А с ними я, и небо так высоко,
Непокоренный мир передо мной!
Вновь маттиола... смотрит синеоко...
Ещё за дальней далью снег седой...
С самим собою молодым, горячим
Поговорю я ночью у костра.
В саду волшебном видится иначе
Далекой моей юности пора.
Прохлада утра на цветах, - и пусть!
Огню гореть и искоркам светить...
Ведь это - соль-минор...
Ведь это - грусть,
Которую никак не объяснить.
Василь Головецький
* * *
Піду у себе. Сам лиш. Без сторонніх.
Відкрию тихо хвіртку й забреду
В старенький сад, де юність на припоні,
Та й заночую у своїм саду.
А там усе таке ж, таке ж до болю,
Що й отоді, багато літ назад,
І та сама бушує матіола,
І не померли тато, мама, брат…
І з ними я, і небо ще високе,
Покласти світ ще хочеться до ніг!
Ще матіола…Ночі синьоокі…
І хтозна-де ще сивий-сивий сніг…
В старім саду стрічаємося знову:
Я розкладу багаття й до зорі
Сам із собою поведу розмову –
З отим, що так у юності горів!
Вже прохолодний ранок ліг на квіти,
Потріскує багаття, як свіча…
Це соль-мінор…
Це та сама печаль,
Яку нічим не можна пояснити!