Дими вповзають до мого села
вже без вогню, проте набиті чадом,
наповнюють мої легені ядом,
силкуються дістатися чола
аби від болю пухла голова,
думОк рої неслися хаотично...
нехай собі,- душа до болю звична,
їй на підмогу молитОв слова.
Горіли села, а до нас димИ -
від Господа остання засторога:
щоб за борідку не хватали Бога
й щосили намагались будь людьми.
Моє село сивіє, як вдова,
і чадний сморід дряпає у грудях,
щоб відродилась світла віра в людях,
бо тліє, як вуглинка, та жива.
А завтра погорілці у село
прийдуть просити хліба й копійчИну,-
то Правий Бог попросить десятину
і всіх хто дасть, сховає під крило.