Змінились час і простір, й, мабуть, вимір,
інакший світ, і я інакша теж.
Що донедавна видавалось зримим,
сягнуло недосяжних серцю меж.
Як жити з тим? І чи потрібно жити,
як рідноі душі не віднайти?
Не вабить ока зелень оксамитна,
нащо цей світ сподобився цвісти?
Я в нім чужинка,що не має роду,
його принади серце не прийма...
хто мЕне переніс сюди без згоди
й надав свободу гіршу від ярма?
То Божа насолода чи спокута :
параліч безталанноі душі?
Невже я випила якусь отруту
й прокинулася в дійсності чужій?
А може краще істини не знати,
пливти, куди повЕрне течіЯ?
Що з того, що я наче після страти
й не розумію, хто ж насправді - "я".