Світлій пам’яті Миколи Потієнка*
Ми там стуляємо повіки,
Там гіркота до серця лине…
Могили братські – наче віхи
Від Сталінграда до Берліна.
Чіпляють небо обеліски,
Граніт хоронить слави миті.
І вже до Бога зовсім близько
Отим, що у землі зариті.
В могилах тих – не генерали,
Не їх оплакують там вдови –
Там ті, кого в бою не стало,
Хто став солдатом невідомим.
Лежать там ті, хто не пізнали
Кохання – не хватило часу…,
Кого зробив товариш Сталін
Безжалісно гарматним м’ясом.
Не зустрічати їм світанки,
Рахунок їм – мільйонні числа…
Згорів хтось біля Курська в та;нку,
Хтось у Дніпрі втонув, на Віслі…
Лягають на могили роси,
Їм світить сиротливо місяць…
А скільки їх лежить ще й досі
Ненайдених в лісах Полісся!
Їх смерть навіки поріднила –
Братами всі в могилі стали.
Не випадково ту могилу
В народі братською назвали.
01.04.2020 р.
*Потієнко Микола Григорович (1920 – 1944) – перший чоловік моєї матері, загинув у бою під Коростенем. Був наспіх похований з другими загиблими в поліському лісі, в братській могилі. Про цю могилу забули, а розкопали її слідопити тільки в середині 1960-х років. По збереженому медальйоні встановили його ім’я. Останки всіх найдених воїнів були перепоховані в одному із сіл Коростенського району Житомирської області. Микола Потієнко був племінником Потієнка Олександра Миколайовича, який водив його сватати до Марії Халімон. Олександр Миколайович, коли повернувся з війни, став чоловіком удови Марії Потієнко. А в 1947 році народився я. Тож загиблий Микола доводився мені двоюрідним братом, хоча був чоловіком моєї матері. І таке в житті буває…