А я дивлюся, як життя стікА
у сиву мудрість, в немічні глибини
і добра посмішка така гіркА,
і обручем старим скрутило спину.
Дратуюсь часом.. не злобливо все ж,-
не віда спокій ані дня, ні ночі.
Її душа, позбувшись, врешті, меж
ні на хвилину засинать не хоче.
Від неї віє юністю,- дива!
Ховають зморшки очі волошкові...
і всі,що зроняться за день, слова
замішані на неземній любові.
Ще на піввіку я не дорослА
до того смутку світлого й прощЕння,
торкаюся легЕнько до чола
і по краплині пізнаю смирення.
Життя - маленька жменька, а проте,
хай скільки ще горіть її огарку,
вона вже в правнуках своїх росте
і до кінця тримає гідно "марку".