Леонид Талалай (1941 -2012)
СТАРЫЙ СКРИПАЧ
Слёзы скрипки полились ручьём.
Будто бы с плечом срослась — играет.
Кто кому подставил тут плечо?
Я не знаю, скрипка, я не знаю,
Кто кому здесь под вечерний звон
В листопадном зареве времён
С личным ощущением вины.
Мы с тобой нерасторжимы — пара, —
А пустоты черного футляра,
Как гробы глядят из темноты.
* * *
Чёрный лист за водой понесло,
Одиноко белело весло,
И печально глядел в костерок
Человек, словно дым, одинок.
Человек не спешил никуда,
Хоть давно закипела вода
И стекала по чайнику вниз,
Заливая под хворостом лист.
* * *
Хотел осушить всё
до капли единой,
но эта задача
не для слабака…
ни чаша, ни доля,
увы, не повинны,
что просто от счастья
дрожала рука.
* * *
Господи, где взяться тем надеждам!
Лишь порой на эхо оглянусь.
Тополёк в потрёпанных одеждах
Навевает скованную грусть.
Где та радость, где та сила в теле.
Где сажень былая у плечей?
Пчёлы лет минувших отлетели.
Только воск остался
Для свечей.
Перевод с украинского
Оригинал:
Леонід Талалай (1941- 2012)
СТАРИЙ СКРИПАЛЬ
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, —
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.
* * *
Чорне листя водою несло,
Одиноко біліло весло,
І сидів над багаттям рудим
Чоловік, одинокий, як дим.
Чоловік у вогонь підкидав,
Хоч давно закипіла вода
І стікала по чайнику вниз,
Заливаючи тліючий хмиз.
* * *
Хотілося випити
Все до краплини,
А більше розхлюпав
І розплескав…
І чаша — не винна,
І доля — не винна,
Це просто від щастя
Тремтіла рука.
* * *
Господи, які там сподівання!
Тільки окликаюсь на луну.
Осокір увесь уже прощання —
Помахи у сіру далину…
Ні тієї радості, ні сили.
Прогули, як вулики, роки,
І гарячі бджоли відлетіли.
Тільки віск лишився
на свічки.