И долго-долго созревало зренье
между надмирным дроботаньем, тихо
оно росло, круглело, до тех пор
пока не обняли тугие кольца
утраты, воли, противостоянья
безмерности. А первая безмерность
осталась как грудной лучистый сон.
Там крылья птицы густо мельтешили,
узорилася зелень дивновзором,
а душу уж поймал самопознанья
продерзкий холод и продерзкий страх.
І довго достигало власне око
між дріботінням надсвіту, повільно
воно росло, круглішало, допоки
відчуло радісне туге кільце
утрати, звільнення, протистояння
на рівні безміру. А перший безмір
лишився як грудний рожевий сон.
Там крила птаства рясно миготіли,
мережилася зелень дивновзором,
а душу вже поймав самодоходжень
зухвалий холод і зухвалий жах.