Как на ладони мой последний путь,
сбегает, точно воды по теченью,
так оставайся с думою своею
на волю случая. Там смерти жуть.
С судьбою ты доселе на ножах?
Всё убиваешься над собственной межою?
И понапрасну. Ты уже — за нею,
где ежаком накублился твой страх.
И там, где был, сдается, белый свет,
зависнул дым, похоронив пустоты.
Что близилось, побега хочет снова
и самоисчезанья. Ведь предтечи
не пережили сей вселенский гнет.
Напростувався мій останній шлях,
збігає, як вода за течією,
тож полишайся з думою своєю
напризволяще. Там він, смертний жах.
Із долею ти досі на ножах?
Ще бідкаєшся власною межею?
І задарма. Бо ти єси — за нею,
де їжаком накублився твій страх.
І там, де був, здається, білий світ,
зависнув дим, сховавши порожнечі.
Що близилось, запрагло знов утечі
і самопочезання. Бо предтечі
не перенесли уселенський гніт.
1.8.