Я с ними был. Летел за ними вслед.
Или они за мной – смятенье ока
росло как пропасть гулко и глубоко,
трещал над нами неба сизый лед.
Скользили и стонали громко около
желания, пугливые, как тени,
соленой влагой полнились забвенья
лотки доверху. Память неостылая
еще пыталась уберечь тепло
ладоней, лиц, улыбками дитячьими
в ослепшие мои светила очи,
чтоб длилось сна проворное живло.
Тот жизни сон как всполохи искрит.
О дотянись до сновиденья дорогого,
тогда заржет встревоженно дорога
и речкою отчизна заструмит.
Я з ними був. Летів за ними вслід.
Ачи вони за мною — острах ока
все ріс як прірва і гулка й глибока,
тріщав над нами неба сизий лід.
Ковзалися, стеналися довкола
бажання, наче тіні полохкі,
і слізьми заливались лотоки
призабуття. І пам’ять несхолола
ще тужилася вберегти тепло
долонь і лиць, щоб усміхи диточі
мені світили ув осліплі очі,
щоб не стихало сну метке живло.
Той сон життя озорено іскрить.
О дотягнись до сніння дорогого,
бо заіржить сполохана дорога
і річкою вітчизна заструмить.