Сколком света и кристаллом боли,
в арабеске огненных тонов
еле прозревая из пазов
темноты, я все же тебя славлю ,
свете мой прощальный! Обожди,
дай - хотя б на миг – хоть раз останний/хоть на прощанье
каждою утраченною гранью
насмотрюсь на солнечную ширь,
пока мир против меня стоит
круглою вельможною бедою.
Я своею, свете мой, слезою
безбережность мог бы взвеселить.
Высшая из радостей - конца!
Взмой же прямо — к солнцу в поднебесье.
Веточку, что в яблоневом цвете,
голуби несут до праотца./в дом праотца.
Скалком світла і кристалом болю,
з візерунком шарлатових барв,
ледве прозираючи зі шпар
темряви, я все тебе здоровлю,
світе мій прощальний! Зачекай
ще — бодай на мить — бодай востаннє
кожною утраченою гранню
надивлюсь на гожий небокрай,
доки він мені протистоїть
круглою вельможною бідою.
Я своєю, світе мій, сльозою
можу неокрай овеселить.
Найчіткіша радосте — кінця!
Ринь упрост — до сонця і блакиті.
Гілочку, що в яблуневім цвіті,
голуби несуть до правітця.
17.4.