Еще зовешь — а я уже сорвался
прочь – от тебя. А ты зовешь и веришь
в свой слабый выклик. Но уж занялись
последними огнями берега,
пожухлые перемешались лозы
и уж лоснятся стерни, как ножи.
И паруса погаснувших небес
надулись против - гыля, гыля
ввысь, ввысь — и мне уже курлычут
далекий путь. Скорей же! Не тяни!
Ты ждешь еще меня, а я готов
в полет нырнуть, как в горькую погибель,
всё слыша оклик твой. Любимый ретязь
порвался и просыпал капли крови,
как перламутры сумерек досветных
иль россыпи рассветных вечеров.
Но ты — ты жди меня. Ведь там, за краем
у этой вечности другая вечность.
Там жди меня. Вон там. Там, сразу
за краем смерти. Призывай. И жди.
Ти ще зовеш мене — а я вже рушив
од тебе — геть. Ти ще зовеш і віриш
у тьмяний поклик свій. Та пойнялися
останніми вогнями береги
і покрутилися прижухлі лози
і вже лисніють стерні, мов ножі.
Вітрила виспокоєних небес
напнулися супроти — гиля, гиля
увись, увись — і вже мені курличуть
далеку путь. Та ж хутко! Не барись!
Ти ще мене сподієшся, та я
поймаюсь летом, наче безголів’ям,
ще чувши поклик твій. Коханий ретязь
урвався і просипав краплі крові,
як перламутри досвітків смеркальних
чи розсипи світанних вечорів.
Та ти — чекай мене. Бо ще за краєм
цієї вічності є друга вічність.
І там мене чекай. Отам. Одразу
за краєм смерти. Клич. І виглядай.
6.7.