В бескрайнем океане - корабли.
И паруса, полны энергий юных,
проносят нас туда, куда так тянет
голодное незнанье таммиров.
Ложатся пряди белые в безмежье
и исчезают. И года минуют,
и обернутся дерзкие порывы
лишь суматохою упрямых душ.
И нету где на рейде задержаться
и сходни кинуть, чтобы пересилить
свое желанье, и простор постигнуть —
извечно и зловещий, и чужой.
Усталые, потерянные, злые,
они себя вручают тем стихиям,
как будто прячут под крылом враждебным
свой необъятный и докучный день.
И так их носит — без руля и весел,
без парусов — великим морем воли
вселенской, примиряя понемногу
с тем миром, что чужает на глазах.
Однажды их прибьет случайно к бухте,
чтобы вкусили наконец покоя —
того былого, юного скитанья
обратный лик - всемудрый и благой.
И снова снятся им мгновенья счастья
от постиженья смерти, снова снится
неугомонная морская качка
и Всесвет, что сбегает на глазах.
Куда же плыть нам? В вечном том струенье
души и тела, неба и простора,
воды и духа, и тоски, и воли,
губи свой век, снов дерзкий сын.
Ведь не дано тебе так жизнь прожить, чтоб
укорениться здесь, ты не способен
обжиться на том береге чужбинном,
что называют жизнью, бытием.
У безберегім морі — кораблі.
Вітрила, повні молодих енергій,
проносять нас туди, куди провадить
голодна невідь темних тамсвітів.
Лягають білі пасма у безмежжі
і почезають. І минають літа,
і з часом видасться зухвалий порив
лиш колотнечею затятих душ.
І ніде зупинитися на рейді
і кітву кинути, і переждати
своє бажання, і збагнути обшир —
одвічно моторошний і чужий.
І стомлені, і розпачні, й зневірені,
вони передаються цим стихіям,
немов ховають під крило вороже
свій незбагненний і докучний день.
І так їх носить — без керма і весел
і без вітрил — велике море волі
вселенської, привчаючи помалу
до світу, що чужіє на очах.
Колись припадком їх приб’є до бухти,
аби зажили спокою — тамтого
колишнього, юначого блукання,
бо той бік — тихомудрий і благий.
І знову сниться їм миттєве щастя
осягнутої смерти, знову сниться
морська непогамовна гойданина
і всесвіт, що втікає на очах.
Куди ж плисти нам? В вічному струмінні
душі і тіла, тверді й високості,
води і духу, і журби, і волі,
збавляй віка, зухвалий сину снів.
Бо не дано тобі життя прожити
і вкорінитися, бо ти не здатний
освоїти той берег чужинецький,
що зветься існуванням і життям.
25.6.