Тоскует плоть и плоть поет. Снега
и сопки тусклые в смирении покорном.
Блуждает голос мой в житейском море,
и не войти ему в родные берега.
Так ампутованный взывает нерв —
не выбиться на твердую дорогу!
Гигантский тать не спит, блюдет сурово
тяжелыми плодами баядер.
И проходя, я отвожу глаза: уйди
колымский этот, дьявольский соблазн.
Как ропщет плоть восставшая. Как слабо
Глас разума мне шепчет: жди беды!
Співає плоть і тужить плоть. Сніги
і тьмяні сопки, віддані покорі.
Блукає голос у житейськім морі,
ніяк не ввійде в рідні береги.
Так ампутований волає нерв —
не вибитись на визнану дорогу!
Гігантська тать пильнує нас з-за рогу
тяжкими яблуками баядер.
Йду повз — і плющу очі: одійди
оця колимська, ця гріховна звабо.
Як ремствує повстала плоть. Як слабо
шепоче голос глузду: жди біди!