Називай мене «моя». Я здаюся без бою
Зеленим очам, у смарагдове море.
Я втрачаю слова, незалежність і волю,
На твоїх плечах, за твоєю спиною.
Не боюся хвиль, не боюсь течії,
Не боюся вітрів і циклонів.
Тільки не відпускай моєї руки,
Най тепер разом будуть долоні.
Ці солоні краплі як сльози на смак,
А на колір – моє ім’я.
Чуєш ставні мої на протязі дзинчать?
Бо втомились чекати. Втомилась і я…
Я нікому не винна, нічого не мушу,
Та без сумнівів, хочу почути тремтіння серця повторно.
Прикладаю всі сили, та до вуха мушлю
Там, де в Києві вікна виходять на Чорне.
Я не знала, що можна так сумувати за бризом,
Спогад зору твого став викликом та спокутою.
Це водночас і порятунок, і сум’яття, і криза…
Це ж треба було так глибоко пірнути…