Кульбабы дышат медом золотым
и легким облачком янтарным пчелы
слетаются ко мне, кружатся около,
роняя траченые легкие следы.
И нет уже ни счастья, ни беды,
а только мир, тугим объятый гудом,
а только лёт (поэту петь нетрудно),
а только клич: живи же, но не жди.
Текучих не растрачивай часов
и не гневи Господнего веленья.
Жизнь — это кара. И благословенье.
А мы – катки, как валуны веков.
Пахтять кульбаби золоті меди
і, ніби хмарка бурштинова, бджоли
злітаються до мене знадокола
і прозначають трачені сліди.
І вже нема ні щастя, ні біди,
а тільки світ, тугим пойнятий гудом,
а тільки лет, що зветься творчим трудом,
а тільки клич: живи, але не жди.
І не марнуй чеканням плинних днів
і не гніви Господнього веління.
Життя — то кара. Кара — благостиня.
А ми — коткі, мов валуни віків.