То море, что ворОшится на дне
усохшей памяти, стихия снов
и ужас неминуемой расплаты,
тогда как одинокость одиноко
всё ждет-пождет. Простуженное море
передо мной встревожило меня.
По берегу сигали быстро тени
товарищей забытых и друзей,
родные погребальным строем шли.
И солнце погребальное чуть тлело.
Так неспокойно! Как она досадна,
неуспокоенность! Гнетущий берег,
осколок непокорливых желаний,
щербатый, точно сбитый край тарелки.
Переступив за страшную межу
стихий обеих, очутился в водах,
которые всего меня обдали.
И я то знал: что не остерегусь,
чтоб удержаться. И пятна красные
порхучих птиц, как будто снегирей,
клюя, дождем кропили черноводье.
А солнце, размурашено роями
рудавых ос, чадило в небесах\ос рыжеватых, тлело в небесах
последним дымом, означая мой конец
надежд и жизни. Вещее же море
еще плескалось на изнанке дум.
И бегали девчата белоногие,
водя тонкоголосый хоровод.
5.7.
Те море, що ворушиться на споді
усохлих пам’ятей, стихія снів
і вирва начувань непроминальних
о тій порі, як самота самотньо
ще жде-пожде. Глевке холодне море
опроти зір сколошкало мене.
Носились берегом сягнисті тіні
забутих друзів і товаришів,
кохані йшли — погребною чергою.
Погребне сонце тліло угорі.
Такий неупокій! Така досадна
невиспокоєність! Мулькавий берег,
як скалок неоговтаних бажань,
надщерблений, мов збитий край тарелі.
Занісши ногу за страшну межу
обох стихій, я опинився в водах,
що геть мене собою пострумили.
І я це знав: що вже не вбережусь
утриматися. І червоні цятки
пурхавих птиць, немовби снігурів,
дзьобаючи, дощили чорноводдя.
А сонце, розмурашене роями
рудавих ос, чаділо в небесах,
додимлюючи мій передкінець
життя і сподівання. Віще море
ще хлюпосталося на споді дум.
І білоногі бігали дівчата,
тонкоголосий водячи танок.
5.7.