Вишневой тучей выгнуло столицу.
И вспыхивает в памяти зарница,
что у дороги врезалась в сосну.
А кони рядом пали на колени.
Теперь же то слепящее мгновенье
Мне помогает выдохнуть: «Ну, все».
Рукою трогаешь мое обличье
и тропку оставляешь. Что ж, поищем
стыда в глазах – и не найти стыда.
А есть рука, что птичьей подобье.
Прикушена в ее звенящем зобе,
взлетает верткая моя душа.
И полетит, взвиваясь, вместе с нею,
под потолком сливаяся с землею,
я отлипаю от нее, как ржа.
Пока не свистнут верховые света,
есть птицы у природы — спят на ветре.
Те птицы называются стрижи.
Комфортны, как эсдеки, - Бога ради—
тут кто расскажет: что? чего за-ради? —
увидим, когда выспятся. Иль нам
исследовать их яйца, как уроки? —
не хочется ещё одной мороки
Тому, Кто дал нам крылья. И стрижам.
Рукою трогаешь мое обличье.
Уроки я не выучил. Не выучу,
еще тогда учебник мой сгорел,
когда упали кони на колени.
На том шоссе мелькнуло то мгновенье.
Промчались мы – мотив тот устарел.
А эта туча - высшая нам милость,
как будто очень мило все накрылось.
Итак, без вариантов. Не скорблю.
Рукою трогаешь мое обличье,
как будто мне тот влажный кант приличен,
как пурпур королю.
Вишнева хмара вигнула столицю.
Із пам’яті виймаю блискавицю,
яка в сосну влетіла край шосе.
Поблизу коні впали на коліна.
Тепер мені сліпуча та хвилина
допомагає видихнути: «Все».
Проводиш пальцем по моїм обличчю
і стежку залишаєш. І позичу
сірка в очей — нема на них Сірка.
А є рука пташиної подоби.
Прикушена в її срібернім дзьобі,
здіймається душа моя вертка.
І полетить, звиваючись, із нею,
зливаючись під стелею з землею,
звільняючись від мене — від іржі.
Допоки свиснуть вершники засвітні,
є птахи у природі — сплять в повітрі.
Ці птахи називаються стрижі.
Комфортні, мов есдеки, — ради Бога —
тут хто кому розкаже: що й до чого? —
побачимо, як виспляться. Чи нам
вивчати їхні яйця, як уроки? —
не хоче мати зайвої мороки
Хто дарував нам крила. І стрижам.
Проводиш пальцем по моїм обличчю.
Уроки я не вивчив. І не вивчу,
бо мій підручник ще тоді згорів,
коли упали коні на коліна.
На тім шосе майнула та хвилина.
Ми пролетіли — це старий мотив.
А ця вишнева хмара — вища милість,
немов доволі ґречно все накрилось.
Отож, без варіантів. Без жалю.
Проводиш пальцем по моїм обличчю,
немов мені ця мокра смужка личить,
як пурпур королю.