Іван Вазов
Дід Йоцо дивиться
Коли ми згадуємо своїх батьків, дідів, родичів, що не дожили до визволення нашої вітчизни, так і не діждавши часу, коли б перед їхніми очима засяяли солодкі промені свободи, в голові часто спливає думка: якими були б здивування й радість, коли б якимось дивом вони могли прокинутися від вічного сну в могилах, вийшли б на світ і роззирнулися навколо себе, як би вони були вражені від усього того незнаного, неймовірного в житті, яке вже їм не належить і в якому вони б себе почували чужинцями…
Однак нещасні рідні нам душі не воскреснуть і не зрадуються дивам свободи, які не могли наснитися їм у найдивніших снах і до до яких ми вже так звикли, що ставимося до них з байдужістю!...
Ні, вони не воскреснуть, нікому ще не вдавалося повернутися звідти…
*
Однак був один чоловік, – він нібито пішов з життя напередодні Визвольної війни і нібито воскрес, діждавши вільної Болгарії, проте не зміг відчути розчарувань, яких зазнали ми, живі й здатні бачити.
То був вісімдесятчотирирічний старець, дід Йоцо.
Він жив у віддаленому гірському селі, яке складалося з кількох кошар, загніжджених в одній з долин Старої планини над Іскирською ущелиною.
Той дід Йоцо, простий, проте поміркований сивань, що прожив важке бідацьке життя кріпака з усіма його незгодами, приниженнями і безнадією. На самому початку Російсько-турецької війни його спіткало несподіване нещастя: в своїй рідній домівці на шістдесят четвертому році свого життя він раптово втратив зір.
Він залишився живий, хоча ніби помер для повноцінного життя, для світла, проте зберіг невгасиму таємну жагу в серці побачити: «болгарське» – так він називав вільну Болгарію!
В душі діда Йоцо жили лишень образи чорного минулого; в його старечій живій пам’яті вирував темний рій споменів рабського життя, споменів відразливих і поганих. Він подумки ясно уявлял те, що бачив колись власними очима: виразно ввижалися йому в темряві червоні фески, чалми, канчуки, жорстокі турки із жорстокими обличчями, одна суцільна довга рабська ніч, в якій він народився й мав в ній померти, – ніч без проблиску радості й надії.
*
Відгомін війни ледве доходив в цей глухий і пустинний балканський кут. Війна почалася й скінчилася, проте звуки її пострілів майже не торкнулися недосяжної Іскарської ущелини.
Болгарія стала вільною.
І дід Йоцо теж став вільним – йому сказали про це.
Проте він був сліпий, свободи не бачив і не відчував бодай якихось її ознак.
Свобода для нього виявлялася в словах: «Нема більше турків!».
І він розумів, що їх вже нема.
Але він жадав побачити «болгарське», щоб порадіти йому.
По своїх звичайних односельцях, по розмовах з ними, по їхніх думках, по їхніх повсякденних турботах в житті він не відчував чогось особливо нового. Ті самі люди, з тими самими пристрастями, та сама неволя й бідність, як і передніше. Він слухав ті самі плітки й гомін в корчмі; ті самі сільські сварки, ту саму боротьбу з нуждою й природою в цій безплодній, загубленій і віддаленій від світу окраїні.
«Де болгарське?» – зчудовано намагався збагнути старий, сівши в затінок під гілля кривого дуба на своєму обійсті й мрійливо втупившись мертвим поглядом у далечінь.
Коли б він мав очі, злетів би, наче орел, аби побачити, що там діється в оновленому світі.
«От би мені зараз очі!» – думав він гірко.
Побачити вільну Болгарію – це була його напосідлива й гірка думка. Ця думка заступала всі інші, шум навколишнього життя залишав його байдужим, апатичним – все було таке мале, незначне, мізерне й звичаєве. Він боявся, що помре, так і не розібравши, яке воно, «болгарське», він боявся втратити від старості розум, так і не спізнавши цього дива…
*
Одного разу – на п’ятому році по Визволенню – селом рознісся поголос, що приїздить бозна за якою незбагненною божою потребою окружний начальник.
Ця звістка збурила все село.
Розігралося й бідне серце діда Йоцо; розхвилювалася його душа від незвіданих раніше солодких і гірких хвилювань. Нарешті тепер він має надію побачити «болгарське»! Саме побачити…
Разпитував, аби уявити собі ту персону: що він являє собою, чи схожий на маймурина (1). Сказали йому селяни, що начальник чи то каймакамин (2), чи то паша (3).
– Але ж болгарський паша? – спитав він, схвильований і збентежений.
– Болгарський, який іще! – відповіли йому.
– Ти наш? Болгарин?... – спитав знову зчудовано.
– А ти турка захотів, Йоцо? – відповідають йому співчутливі односельці, яким вже доводилось у Враца бачити і начальників, і більш поважних персон – в Софії ж нікому з селян бувати не доводилося.
Проте дід Йоцо не задовольнився такою відповіддю. Його цікавило, як вдягнений начальник, як ходить, чи носить шаблю. Йому пояснювали.
– І шаблю носить?...
І він полегшено зітхав.
«Подивимось на нього, щойно з’явиться» – снували думки в його тремтячій голові.
*
Начальник прибув і зупинився у Денкових.
Хата Денкових – єдина в селі більш-менш пристойна, з тісними сходами знадвору, була обмазана глиною, мала два поверхи, з віконцями, одне з яких навіть було засклене, – саме її відвели для прийому високого гостя.
То й затупцював дід Йоцо до Денкових, ось вже й стукає своїм ціпком по плетеному тину й каже:
– Денко, тут гість?
Денко, побачивши діда Йоцо, насупився:
– Тут, діду Йоцо. Нащо прийшов? Начальник втомився, не турбуй його!
– Гай, скажи йому, щоб вийшов на хвилинку! – сказав старий і гупнув ціпком о стежину, що вела до ґанку.
– Чого ти такий настирливий? Хто тебе прислав, що тобі треба від начальника? – спитав хазяїн.
– Ніхто, я сам прийшов, так... скажи йому: «Сліпий дід Йоцо хоче на тебе глянути!»
– Глянути? – гірко усміхнувся Денко й подумав: «Ага, побачиш ти його, як і власні вуха».
Проте старий наполягав. Він вже надибав своєю паличкою першу сходинку. Його стареча голова трусилася.
Хазяїн увійшов до начальника й доповів, що один здитинілий старець, сліпий, хоче його бачити.
– Навіщо? – спитав начальник.
– Хоче подивитися на тебе.
– Подивитися?... Сліпий, кажеш?...
– Сліпий вже років п’ять-шість, – і він розповів начальнику, як дід Йоцо несподівано втратив зір напередодні приходу братушок.
– Був заможний, поміркований чоловік, – додав Денко, – та так було завгодно Богу, щоб він засліп, хтозна від чого… Тепер дивиться, а не бачить... Як то кажуть, мертва людина... І чому господь не прибере його! Добре, що збереглися бодай якісь статки – обійстя, скотина, – та й доглядають його син із невісткою. Добре доглядають....
– Цікаво, – промовив начальник, – нехай увійде! Ні, стривай, я вийду!
І він вийшов на терасу, спустився по сходинках.
Дід Йоцо по стукоту чобіт здогадався, що це і є той самий болгарський паша і зняв капелюха.
Чиновник побачив перед собою білобородого старця, ще досить міцного на вигляд, з крупним, почорнілим, згрубілим обличчям, в обідраній жилетці і в підперезаних мотузкою штанях. Все тіло його трусилося. Він стояв у смиренній позі, з похиленою білою головою
– Чого тобі, діду? – привітно спитав начальник.
Старий підвів голову, обернув до нього свої безживні очі, що не виявляли ніякого руху. Лише м’язи на його крупному обличчі нервово сіпнулися.
– Ти і є Ваша милість, синку?
– Так, діду.
– Ти паша?
– Саме так, – сказав начальник усміхнено.
Дід Йоцо наблизився до нього, переклав капелюха під ліву пахву, узяв його руку, помацав сукняний рукав; торкнувся аксельбантів і мідних гудзиків на грудях; помацав трепетною рукою срібні плетені еполети на плечах, підвівся й поцілував їх.
– Господи, довелося побачити! – прошепотів старий, перехрестився, потім рукавом витер сльози, що блиснули з його мертвих очей.
Потім вклонився низенько й сказав:
– Тепер вибачай, синку, що завдав тобі клопоту! – і пішов собі з непокритою головою, постукуючи ціпком.
*
Після цих відвідин для діда знов настали одноманітні, безпросвітні дні; знов глибокий морок сліпоти, в якому, наче ясна зірка серед темної ночі, виблискувало видіння – болгарський начальник-паша! Здавалося старому, що вперше за п’ять років він прозрів на одну хвилинку й побачив «болгарське» – один промінчик «болгарського» – і цілком упевнився, що більше нема турків і що настала свобода на світі.
Крім цієї події все решта було, як і передніше: він знову зустрічав в корчмі тих самих селян, слухав ті самі сварки й плітки. Життя навкруг продовжувало тривати одноманітно із своїми неволями, роботою, дріб’язковою боротьбою; він не брав участі в навколишньому житті – все це було чуже йому, а він – чужий для всіх. Одна тільки радість залишалася й гріла його темне життя: відчуття, що Болгарія стала вільною. І, спостерігаючи подеколи ворогування й сварки місцевих, він дивувався, на яку дрібноту люди витрачають своє життя, в той час, як могли б веселитися й радіти, що є «болгарське» і є свобода. До того ж в них є зір: мали б відчувати себе щасливими!
«Можна подумати, що то вони сліпі, а я зрячий», – думав він собі.
І він всідався під дуба, слухав, як унизу шумить Іскар, уявляючи, скільки всякого бачили його води на своєму шляху, починаючи з далекого початку, – і радів. Так проходив час.
*
Одного дня серце діда Йоцо розтривожилося від нової звістки. Прийшов у відпустку у Великдень єдиний вояк з села.
– А як прийшов? У військових строях? – питав схвильований дід Йоцо.
– У військових строях, – відповіли йому.
– І з шаблюкою?
– Якби ти знав тільки, як вона видзвонює, діду Йоце!
Тупцяє старий до сина Кольо:
– Гей, юначе, ти тут?...
– Чого тобі, Йоцо? – пита старий Кольо.
– Де вояк? Хочу подивитися на нього.
Самовдоволено посміхнувшись, Кольо покликав сина до діда Йоцо. Вояк вийшов.
Старий вгадав його по шаблі, що вистукувала по сходинках. Він спустився і потис міцну руку, що йому весело подав вояк. Дід мацав товсту шинель, ґудзики, кашкет, хапав шаблю й цілував її. Потім обвів його неживими очима. По здивованому обличчю старого покотилися дві сльозини.
– Тепер у нас є болгарське військо? – спитав він і затремтів від щастя.
– Є, діду Йоцо: і військо, і капітани, і наш князь, – гордо відповів вояк.
– Чи не завітає колись до нас?
– Хто? Князь? – і вояк, і Кольо сміються над Йоцовою простотою.
І дід Йоцо цілу годину розпитував про болгарський палац в Софії, про болгарські пушки, про болгарське воєнне навчання і про все-все-все... І, слухаючи чудасії, про які йому оповідав вояк, ніби відчував, що десь в глибині його власної душі сходить сонце і осяває землю: і він бачить знов зелені гори й голі скелі, орлів, що повсідалися на них, і весь божий білий світ, такий чудесний і гарний!
А натхненний вояк все продовжував розводити про чудасії…
– Ех, хай йому грець: от би мені зараз очі! – шкодував старий.
*
Довгий час ще дід Йоцо жив тими враженнями. До віддаленого сільця давно вже не приходив ніхто з нової Болгарії, аби влити новий струмок благодатного хвилювання в його душу. Не сталося жодної події в одноманітному існуванні сільця, яке хоча б віддалено нагадувало буремне життя Болгарії. Політичні потрясіння, які прокотилися країною й збурили її, не досягли меж маленького села. В ті кілька невеличких бідних хатинок не приходили газети, бо ніхто не читав; учителя не було, бо не було й школи; попа не було, бо не було й церкви; жандарм не стояв, бо не було громади; а зима із снігами й тванню геть унеможливлювала зв;язок із зовнішнім світом…
Навіть про сербську війну, в якій був загинув однісінький вояк з цього села, сюди ледве доходили чутки. Доходили лишень слабкі, невиразні перекази, що десь там, за горами, щось відбувається, а що — ніхто до пуття й не знав. Уперта боротьба людей за кусень черствого, недопеченого житнього хліба не залишала часу для зацікавлення чимось, що могло б дати поживу їхньому темного розуму.
І дід Йоцо знову поринав у світ, в якому жило його маленьке село, непорушний спокій якого не могли збурити будь-які світові події.
Час від часу він мало-помалу впадав в байдужу апатію до всього, що його оточувало, він впадав в такий безпричасний стан, що наближався до старечого недоумства. Цілими годинами й днями він, замислений, стояв в тіні дубів, прислухаючись до глухого шумування Іскиру з безживним поглядом, безцільно звернутим у далечінь.
Видавалося, що нічого вже ззовні не здатне прийти й вирвати його душу від цього повільного і тихого згасання.
*
Однак це сталося.
Разнісся слух, що прокладатимуть залізницю ущелиною Іскира: вже й інженери щось там заміряли. Ці чутки торкнулися й вух діда Йоца і, ніби молотом, розтрощили занурений у летаргію душевний спокій старого. Прокинувся в глибинах пам’яті один давній заснулий спомин: він чув в молодості від одного врачанського чорбаджі (4) на ім’я Мано, як паші, великі персони і французькі інженери говорили, буцім в Іскирській ущелині не можна прокладати залізницю: мовляв, мільйони й мйльйони буду викинуті просто геть в нікуди...
– Як? Болгарська залізниця?…
Він не міг повірити. Залізниця?... В цій ущелині, серед стрімких скель, де коню не було куди ступити копитом? Між скель, на які й козі не вибратися?
– Такій великій владі не вдалося, невже нам вдасться?
Та чутки вперото ширилися, продовжували тривожити уяву старого сліпця; вони дали поживу його мозкові – на все інше він реагував з дитячою легковажністю.
Якось йому сказали, що прокладення залізниці в ущелині вже розпочалося. Селяни наймалися на роботи і спускалися вниз до Іскира.
Старий здивувався.
– Здається, знайшлися десь розумніші інженери – світ великий... Часом то не французи?
Йому сказали, що то болгари.
Старий був вражений.
– Як, наші? Болгарські інженери! Там, де паші й учені французи казали, що не можна! Виходить, в нас люди розумніші?... А щодо мільйонів і тисяч мільйонів, про які торочив чорбаджі Мано?…
– І мільйони маємо... В кого борода, в того й гребінь!...
Душу діда Йоцо сповнював захват. І військо, і паші, і пушки, і князь, і вчений люд, і мільйони – чудасія за чудасією!
Тепер «болгарське» видавалося йому чимось великим, могутнім, неосяжним... Його вбогий розум не міг осягнути всієї цієї величі. Досі символи «болгарського» для нього втілювалися в еполетах околичного начальника і в шаблі вояка, яку він мацав рукою й цілував. Тепер «болгарське» вражало його, надто бентежило й повнило гордістю йому душу, болгарська рука перетинала гори, болгарський розум винаходив нові речі, що здатні були здивувати й породити захват!
Де той Мана чорбаджі, що він на це скаже?
Щойно старий почув гуркіт вибухів від яких руйнувалися скелі й падали долу їхні уламки, він рукавом витер сльози, що навернулися йому на очі.
*
Відтоді його улюбленим заняттям було стояння в п’ятдесяти кроках від власного подвір’я – на урвищі, яке надвисло над глибокою ущелиною Іскира, де гарячково кипіла роботи.
З ранку до вечора він стояв на кручі, слухав гуркіт, удари київ о землю, скрегіт тачок, рухи й шум, породжений гігантською роботою.
Нарешті залізницю було збудовано, вона запрацювала. Дід Йоцо із трепетом дослухався перших гудків паравозу, першого стукоту коліс по рейках.
Гуркотіла й стукала «болгарська залізниця»! Він наче ожив, відродився.
Він регулярно ходив до скелі, щойно наближався час слідування потяга, аби почути гудок і побачити як болгарська залізниця мчить ущелиною.
Залізниця в його думках асоціювалася з поняттям вільної Болгарії. Вона своїм гуркотом ясно стверджувала про те, що настали нові «болгарські» часи. Як і передніше, ніщо в селі не свідчило про них: про це лишень сповіщали гудки потягів. І коли наближався поїзд, він кидав все і, постукуючи ціпком, спішив до скелі, аби побачити...
Пасажири, припадаючи до вікон, аби помилуватися живописними пейзажами, з подивом помічали чоловіка, що стояв на скелі і махав їм шапкою. Це був дід Йоцо. То він таким чином вітав нову Болгарію.
Його односельці звикли щодня бачити старого на скелі, вони говорили:
– Дід Йоцо дидвиться…
Цей померлий для життя й світу чоловік воскресав лише тоді, як чув гуркіт потяга й радів йому з дитинною радістю. Саме потяг уособлював для нього вільну Болгарію; оскільки він не бачив в житті жодного разу залізницю, уява малювала її у вигляді чудернацького крилатого змія, який випускає полум;я з пащі, гуркоче й реве, мчить з надзвичайною силою й швидкістю по горах, сповіщаючи про могуть, славу й поступ вільної Болгарії.
Сліпота й простосердя, наче броня, захищали душу діда Йоцо від розчарувань, від темних сторін життя, якими воно поверталося до нас, видющих…
Щасливий сліпак!
Частенько хтось з нових кондукторів, подивований, що бачить весь час на скелі старого, що махає шапкою поїзду, запитував на найближчій станції селян, що заходили до третього класу:
– Хто той чолов’яга, що махає шапкою он там, на скелі? Певно, якийсь божевільний?
І селяни зазвичай відказували:
– Ні, то дід Йоцо дивиться...
*
Одного вечора Йоцо не повернувся додому. Вранці його син пішов шукати батька. Він попрямував до скелі, припустивши, що той міг впасти в прірву.
Проте він застав його там мертвим з шапкою в руці.
Йоцо помер несподівано, вітаючи нову Болгарію…
1 Маймурин - чиновник в турецькій адміністрації;
2 Каймакамин - управитель;
3 Паша - Титул в Османській імперії
(переклад з болгарської — Любов Цай)
«Дід Йоцо дивиться» – оповідання Івана Вазова (збірка «Бачене й чуте»).
У 2005 році край села Очиндол встановлено пам;ятник Діду Йоцо (скульптори Георгі Тишков і Моніка Ігаренська).
***
Иван Вазов
Дядо Йоцо гледа
Когато си спомняме за нашите бащи, деди, роднини, преселили се на оня свят преди освобождението на отечеството, преди да лъснат пред очите им сладките лъчи на свободата, често ни минува през ума какво би било учудването им, радостта им, ако по едно чудо се събудеха от вечния си сън в гробовете, излезеха на бял свят и погледнеха около себе си: как щяха да бъдат поразени от всичко онова непознато, невероятно в живота, което ще ги обикаля и в което те ще се чувстват чужденци...
Нещастните родни души няма обаче да възкръснат и да се порадват на чудесиите на свободата, на които ние, обръгнали вече, гледаме равнодушно сега и за които те не са сънували даже в най-дивните си блянове!...
Не, те няма да възкръснат, никой не е възкръснал...
*
Имаше обаче един човек, който бе умрял в навечерието на Освободителната война и който възкръснал при вида на освободена България без да изпита разочарованията на нас, живите, които гледаме.
Той беше осемдесет и четири годишният старец дядо Йоцо.
Той живееше в едно затънтено планинско, от няколко кошари селце, загнездено в един висок усоен валог на Стара планина, над Искърската клисура.
Тоя дядо Йоцо, прост, но събуден старец, прекарал тежкия живот на роба във всичките му тегла, грозотии и безнадеждност, беше имал злочестината внезапно да ослепее в родното си гнездо на шейсет и четвъртата си година, тъкмо при отварянето Руско-турската война.
Той остана жив, но умря за живота, за светлината, с неугасен таен копнеж в сърцето да види «българското» – така той наричаше свободна България!
В душата му живееха само образи от черното минало; в неговата старешка бодра памет върлуваха се тъмен рой спомени от робския живот, спомени грозни и лоши. Той виждаше в мисилите си ясно, което е виждал с очите си някога: ясно му се мяркаха в мрака червени фесове, гъжви, камшици, свирепи турци със свирепи лица, една дълга робска нощ без проблясък от радост и надежда, роден в нея и умрял в нея.
*
В тия непристъпни тогава балкански пустини екът на войната слабо стигна. Войната се почна и свърши без да се отрази почти гърмежът й в канарите на неприближимата Искърска клисура.
Настана свободна България.
И дядо Йоцо стана свободен – казаха му това.
Но той беше сляп, свободата не видеше, нито я чувстваше осезателно по нещо.
Свободата се изразяваше за него в думите: «Няма турци вече!».
И той усещаше, че ги няма вече.
Но той жадуваше да види «българското», да му се порадва.
В своите прости едноселци, в разговорите им, в мислите им, в грижите на всекидневния живот той не усещаше нищо особено ново. Все същите хора, със същите страсти, неволи и сиромашия, както и преди. Той слушаше същата глъчка и шум в кръчмата; същите селски крамоли, същите борби с нуждите и с природата в тая изгубена безплодна покрайнина, отдалечена от света.
«Де е българското?» – питаше се той учуден, седнал на сянка под клоните на кривите церове пред държавата му, с поглед безжизнен, мечтателно впит в пространството.
Да бе имал зрение, той би хвръкнал като орел, да погледа какво има по новия свят.
«Анджак сега ми трябваха очите!» – мислеше си той горчиво.
Да види свободна България – това беше неотстъпната му мисъл. Тая мисъл засланяше всичко друго, шумът на околния живот го оставяше равнодушен, безучастен – всичко беше тъй малко, незначително, нищожно и обикновено. Той се боеше, че ще умре, преди да разбере какво е нещо «българското»; или че може да изгуби от старост ума си, без да познае това чудно нещо…
*
Един път - на петата година след Освобождението – разнесе се слух из селото, че иде кой знае по какви неизповедими божии съдбини околийският началник.
Развълнува се селото от тая вест.
Разигра се и бедното дядово Йоцово сърце; разбуни се душата му от сладки парливи вълнения, неизпитвани още. Сега чак щеше да види той «българското»! Именно да види...
Разпита, да разбере тоя големец като какъв е, като какъв маймурин. Казаха му по-вещи селяни, че началникът е нещо като каймакамин, като паша.
– Ама български паша? – пита той, запъхтян от вълнение.
– Български, ами какъв! – отговарят му.
– Наш си? Българин?... – пита пак учуден.
– Турчин ли искаш да бъде, Йоцо? – отговарят му съжалително селяните, които отдавна са видели и началници, и по-големи хора във Враца – защото никой от тях не е бил в София.
Но дядо Йоцо не се задоволяваше с тоя отговор. Той пита началникът как е пременен, как ходи, носи ли сабя. Разправят му.
– Та и сабя ли носи?...
И той въздиша от радост.
«Ще го видим, като дойде» – мисли старата му глава и се тресе.
*
Пристигна началникът и спря у Денкови.
Денковата къща – едничката в селцето по-прилична, на две ниски катчета, измазана с кал, с прозорчета, от които едното даже със стъкло, с тесни стълбици отвън – беше отредена от селото да приеме високия гост.
Затече се и дядо Йоцо към Денкови, тупа с тояжката си по плетената вратня и вика:
– Денко, тука ли е гостът?
Денко го вижда и се понамусва:
– Тука е, дядо Йоцо. За каква работа идеш? Началнико е уморен, остави го сега!
– Абе кажи му да излезе за един час! – дума старецът и тупа с тояжката си по двора, отивайки към стълбиците, що водят на одърчето.
– Що си тъй припрян? За кого, за какво дириш началнико? – пита домакинът.
– За никого, за мене си, тъй... кажи му: «Дядо Йоцо слепият иска да те види!»
– Да го видиш? – усмихва се горчиво Денко и си дума: – Ще го видиш ти, когато си видиш муцуната в кладенеца.
Но старецът настоява. Той тупа вече с тояжката си по първото стъпало на стълбите. Старата му глава се тресе.
Домакинът влиза при началника и му обажда, че един вдетинен старец, слепец, го търси.
– За каква работа? – пита началникът.
– Иде да те види.
– Да ме види?... И сляп, казваш?...
– Сляп от пет-шест години. – И той му разправи как дядо Йоцо ненадейно изгубил зрението си, когато братушките да дойдат.
– Беше заможничък и разбран челяк – допълни Денко, – но нали даде господ, ослепя, кой знае от какво... Сега гледа, ама не види... Вика се, умрял човек... Защо си го не прибере господ! Добре, че остави имотец – държава, стокица, – та го гледат син му и снаха му. И добре го гледат челяко...
– Любопитно – каза си началникът, – нека дойде! Не, чакай да изляза!
И той излизе на одъра и слезе по стълбите.
Дядо Йоцо по тропането на чизмите позна, че е той, българският паша, па свали шапката.
Чиновникът видя пред себе си един белобрад старец, но със здрав още изглед, с едро, почерняло, грубо лице, с окъсан безрамник и с чешири, увити с връв. Цялото му тяло се тресеше. Той стоеше в смирено положение, с наведена беловласа глава.
– Какво има, дядо? – попита началникът приветливо.
Старецът вдигна глава, обърна към него безжизнените си очи, които не се движеха. Само мишците на едрото му лице нервно затрапераха.
– Ваша милост ли си, синко?
– Аз съм, дядо.
– Пашата ли?
– Той, същият – каза началникът усмихнат.
Дядо Йоцо приближи към него, премести си шапката под лявата мишница, взе му ръката, побара сукнения ръкав; похвана медните копчета на гърдите му и екселбантите; попипа с трепетна ръка сребърните плетени еполети на раменете му, па се подигна, та ги целуна.
– Господи, видох! – продума старецът, който се прекръсти, па си изтри с ръкава сълзите, що бликнаха из мъртвите му очи.
Па се поклони ниско и рече:
– Сега прощавай, синко, че ти направих труд! – И тупайки с тояжката, гологлав, излезе.
*
После настанаха за него пак еднообразни, безпросветни дни; пак дълбокият мрак на слепотата, в който светеше със зарист блясък като ясна звезда в тъмна нощ само това видение – българският началник-паша! Чинеше се на стареца, че той пръв път след пет години бе прогледнал за един миг и видял «българското» – една лучица от «българското» – и се беше напълно уверил, че няма турци вече и е настанала слободия по света.
Освен тоя случай всичко друго си беше, както и по-напред: той пак срещаше в кръчмата същите селяни, слушаше същите крамоли и глъчки. Животът наоколо продължаваше да шуми еднакъв със своите неволи, трудове, дребни борби, без сам да вземе в тях участие, чужди за него и чужденец за тях. Една радостчица само му оставаше и му облажаваше тъмния живот: съзнанието, че България е свободна. И като внимаваше понякога на местните вражди и гонения, той се чудеше как тия хора си тровят живота, когато трябва да бъдат все весели и да се радват, че е «българско» и слободия. Та те имат очи: трябваше да бъдат честити!
«Ще рече човек, че те са слепци, а аз гледам» – мислеше си той.
И той сядаше под церовете, слушаше как долу шуми Искърът, мислейки, че той пътува отдалеко и е видял много по-големи работи, и се радваше. И времето минаваше.
*
Един ден дядовото Йоцово сърце се разигра от ново вълнение. Дойде си в отпуск за Великден едничкият войник от селцето.
– Ами как дойде? С войнишки дрехи? – пита развълнуван дядо Йоцо.
– Във войнишки дрехи – отговарят му.
– И с калъчка?
– Да чуеш само как звънти, дядо Йоце!
Тича старецът при Кольовия син:
– Брей, юнако, тука ли си бре?...
– Какво дириш, Йоцо? – пита старият Кольо.
– Де аскерлият, да го видя?
Кольо извика сина си да го види дядо Йоцо и се усмихна самодоволно. Войникът излезе.
Старецът го усеща по сабята, която чатка по камъните. Той се спуска и стиска пъргавата ръка, която войникът му подава весело. Па му бара дебелия шинел, копчетата, фуражката, хваща сабята и я целува. После го погледва с безжизнения си поглед и зачудено лице, по което се проточили две сълзи.
– Та сега си имаме българска войска? – пита той и трепери от щастие.
– Имаме си, дядо Йоцо: и войска, и капитани, и наш княз – отговаря войникът гордо.
– Няма ли да подойде насам някога?
– Кой? Княза? – И войникът, и Кольо се смеят на простотията Йоцова.
И дядо Йоцо цял час разпитва за българския сарай в София, за българските топове, за българския талим и за всичко... И като слуша чудесиите, що му разправя войникът, нему се струва, че някъде в дълбочините на душата му едно слънце изгрява и осветлява всичко и той вижда пак зелени планините и голите чуки, с орли, накацали по тях, и белия божи свят, чудесно хубав!
А войникът, застървен, все разправя чудосии...
– Ух, да се не види макар: анджак сега ми трябват очи! – ядосва се пак старецът.
*
Дълго време дядо Йоцо живя под тия нови впечатления. В затънтеното селце не идеше вече никой външен човек от нова България, за да влее нова струя от благодатно вълнение в душата му. Не се случи никакво събитие в еднообразното прозявание на селцето му, което отдалеко даже да науми кипящия живот на България. Политическите трусове, които се заредиха и потърсиха издъно цялата страна, минаха без отглас в спокойния небосклон на селцето. В тия няколко бедни хижи вестник не идеше, защото никой не четеше; даскал нямаше, защото нямаше школо; поп нямаше, защото нямаше черква; стражар не стоеше, защото нямаше община, а зимата със снеговете си и каловете си спираше съвсем през седем месеца и така мъчното им съобщение със света.... Даже слабо се чу и сръбската война, в която бе загинал едничкият от това село войник. Стигнаха като мътни, неопределени слухове, че нещо става там, някъде зад планините, но какво – никой добре не знаеше. В упоритата борба за добиване коравия ръжен, недопечен залък не остана време за любопитство и за работа на тъмните умове на тия тъмни хора.
И дядо Йоцо плъзнеше в незнание за световните събития в ненарушимия покой на селцето си.
Той падаше полека-лека в безучастна апатия към всичко, що го заобикаляше, в едно незлобиво състояние, близо до старческо полишване. По цели часове и дни стоеше под сянката на церовете замислен, с поглед умрял, безцелно вторачен в пространството, вслушвайки се в глухия шум на Искъра.
Изглеждаше, че нищо ново отвън няма вече да дойде да изтръгне душата му от това бавно и тихо умиране.
*
Това се случи обаче.
Разнесе се слух, че ще прокарват железен път из клисурата на Искъра: инженери вече мерили там. Тоя слух стигна и до ушите на дяда Йоца и разтресе като с чук душевната му летаргия. Събуди се в дълбочините на паметта му един заспал отколешен спомен: той бе слушал в младини от един врачански чорбаджия, чорбаджи Мано, как паши и големци и френски мендизи казвали, че железница не е край да мине из устието; че милиони и милиони да се похарчат – нахалост е...
– Как? Българска железница?...
Той не искаше да повярва. Железница?... Из това устие, из тия стръмни места, дето кон не намираше място да закрепи копитата си по канарите? Дето кози крак мъчно се задържаше по стените?...
– Една голяма царщина не се нае, та ние ли?
Но слухът упорствуваше, продължаваше да смущава въображението на слепия старец; той даде работа на ума му – по всичко друго останал в състояние на детска незлобивост.
Но обадиха му един ден, че се захваща направата на железницата из устието. Селяните се наемаха за работници и слазяха долу при Искъра.
Удиви се старецът.
– Види се, намериха се някъде още по-учудени инженери – свят голям... Френци ли са пак?
Казаха му, че са българи.
Смая се старецът.
– Как, наши? Български инженери! Дето паши и учени френци казваха, че не може! Та сме имали по-учени хора ние?... Ами милионите у хилядите милиони дето казваше чорбаджи Мано?...
– И милионите си имаме... Който си има брада, има си и гребен!...
Изпълни се душата на дяда Йоца с възхищение. И войска, и паши, и топове, и княз, и учени хора, и милиони, и чудосии над чудосиите!
Сега «българското» му се представи нещо велико, могъществено, необятно... Неговият убоги умне можеше да побере всичкото това величие. Досега символите на «българското» се изразяваха за него само в еполетите на околийския началник и в сабята на войника, които бе попипал и целувал; сега то го поразяваше, смайваше със силата си и пълнеше с гордост душата му, българска ръка сечеше планините, българският ум измисляше работи, да се чуди и мае човек!
Де сега Мана чорбаджи, да видим какво ще каже?
Когато чу първите пукоти на канарите, които се строполяваха долу от мините, той си отри с ръкав очите, защото се просълзиха.
*
Оттогава неговото любимо място за стоене беше скалата на петдесетина крачки от държавата му, надвиснала над дълбоката клисура на Искъра, загърмяла от трескава работа.
От заран до вечер той стоеше на скалата, слушаше гълчът, пукотите, ударите на мотиките в земята, търкалянето на колцата, движението, смесения шум от усилията на гигантското дело.
Железницата се свърши и заработи. Дядо Йоцо чу с трепет първите писъци на свирката на паравоза, трещенето на колелата по релсите.
Пищеше и трещеше «българската железница»! Той сякаш оживя, възроди се.
Отиваше редовно на скалата, щом наближаваше часът на влака, за да чуе свирката и да погледа българската железница как фучи из устието.
Железният път се свързва в мислите му с понятието за свободна България. Той му говореше с гърмежа си ясно за новото, за «българското» време. Както преди нищо не наумяваше в селото за него: само «свирката» му обаждаше това. И когато наближаваше тя да изпищи, той зарязваше всичко и тичаше с тояжката си на канарата, за да гледа...
Пътниците, изправени на прозорците на вагоните да гледат живописните завои на пролома съгледваха учудени на един рът отсреща, че стои един човек и им маха с шапка. Това беше дядо Йоцо. Той поздравяваше по тоя начин нова България.
Съселяните му привикнаха да го виждат всеки ден на скалата и си казваха ухилено:
– Дядо Йоцо гледа...
Тоя умрял за живота и за света човек възкръсваше само при ехтежа на влака и му се радваше с детинска радост. Само той вече олицетворяваше пред него свободна България; понеже не беше видял железница през живота си, въображението му я рисуваше като един чудовищен крилат змей, който пуща пламък из устата си, бучи и реве, фучи с невъобразима сила и бързина из планината, разгласявайки силата, славата и напредъка на свободна България.
Слепотата и умствената му незлобливост бяха запазили като с броня душата му от разочарованията на тъмните й страни, които разочарования изпитваме ние, окатите...
Честит слепец!
Често някой нов кондуктор, учуден, че вижда все на същия час на канарата един старец, който маха с шапка към летящия влак, запитваше на ближната станция селяните, що се качваха в третия клас:
– Кой е този човек, дето все маха с шапка там от канарата? Някой луд?
И селяните отговаряха обикновено:
– Не бе, дядо Йоцо гледа...
*
Една вечер Йоцо се не върна вкъщи. Заранта син му отиде да го дири право при скалата, мислейки, че може да е паднал в пропастта.
Но той го завари умрял там с шапка в ръка.
Йоцо беше ненадейно издъхнал, поздравлявайки нова България...