Іван Вазов
Він молодий, повносилий, інтелігентний
Він молодий, повносилий, інтелігентний.
Чотири рази він приходив до мене.
Приходив до мене у важливій справі: просив поклопотати про призначення на службу. Він був зайнятий на службі цілих дев’ять років, проте кілька місяців тому його звільнили. Який жалюгідний вигляд мав той молодик, що приходив до мене по клопотання! І який він став приголомшений і похмурий, дізнавшись, що моє заступництво було безуспішним! Коли я його бачив востаннє, мені навіть стало просто ніяково: я відчував себе винуватим… Ні, я цього більше не міг терпіти – і це мене змусило згодом відважитися на одне з двох: або закрити перед ним двері, або категорично відмовити йому в сподіванні. Мені не вистача сміливості ані на перше, ані на друге. Він такий нещасний!
*
Сьогодні він знову прийшов.
Присівши на моє запрошення, він питальним поглядом уп’явся в мене, при цьому обличчя його було блідим і ніби видовженим.
– То як? – спитав він.
В ці прості щойно вимовлені слова він вклав усю свою душу, ціле своє єство.
Я відповів йому, що – знову невдача.
– Я не можу собі цього уявити! – сказав він гірко. – Я не можу лишатися без служби! Мені ж треба якось жити… Станьте на моє місце! Це просто жах!
І він вибухнув потоком гірких нарікань, збурення, безнадії. Мені стало його шкода.
– Зрештою подумайте про якусь іншу роботу, – натякнув я обережно.
Молодик кинув на мене такий здивований і ображений погляд, що я моментально пошкодував про свою необачність.
– Робота! – заперечив він. – Краще скажіть, що не можете нічим зарадити мені, а от глузувати з мене не треба!
Я спробував його переконати, що в слові «робота» нема нічого образливого й зловтішного, що я й не мав на думці кепкувати з його нещастя; навпаки.
Він демонстративно взявся за капелюха.
– Значить, жодної надії? – запитав він, наблизившись до дверей.
– На жаль, я не в змозі щось зробити, – сказав я рішучо.
– Виходить, я пропаща людина!
Глибокий відчай відбився на його обличчі.
Я спробував його підбадьорити, вдихнути віру в те, що доля змилостивиться над ним. Звичайно, я всіляко остерігався, щоб ненароком не проронити слово «робота». Він – такий молодий, повносилий, інтелігентний – не пробачив би мені такої кривавої образи.
– Дякую, не втішайте мене, все закінчено.
– Чому закінчено?
– Лишається мені одне: померти з голоду або накласти на себе руки.
Промовивши ці трагічні слова, він хлопнув дверима й вийшов.
Накласти на себе руки?
Я в це не вірю, не станеться ні першого, ні другого; це лишень слова, вимовлені в хвилину миттєвого роздратування. Проте скільки в них було щирості! Так, він вимовив їх в хвилини безнадії, відчаю, усвідомлення свої гіркої безпорадності.
Безнадія! Відчай? Безпорадність?
І я пригнічено замислився.
І сказав собі:
О, Болгаріє! Ти багата, повногруда, могутня, сильнокровна, ти наша мати – священа годувальниця немічних, млявих, недужих потвор! Ти маєш купу багатющих просторів для праці; ти – арена, що вабить до широкої діяльності, до великих, багатоплодних починань; ти маєш безкрайні родовиті й щедроплодні лани, проте вони залишаються яловими; маєш скарби в надрах – занедбані; стихійну жагу і потреби – невгамовані! Твоє життєдайне сонце своїм гарячим промінням не запалює в наших душах полум’я енергії, струмені твого вільного повітря, що ми їх з насолодою ковтаємо, не повнять наші груди жагою гордої самостійності, вільного лету. Ні! Ми бідні, жалюгідні й малодушні. Благородний піт того, хто в полі йде за ралом, поважна робота ремісника, проста й скромна слава чесно надбаного кусня хліба, слава безвісних трударів-героїв не спокушають нас, відлякують нас – ми їх стидаємося; наш розум, не здатний самостійно й тверезо діяти, захряс в плісняві, затхлості, лінощах. Ні! У нас в головах лишень одне: служба, служба, служба! Не бачимо й не жадаємо іншого. Служба – альфа й омега наших людських прагнень. Ми прагнемо прилаштуватися до казенного пирога на державній трапезі; віднайти бодай якесь маленьке місце на висотаному народному тілі, аби встромити своє жало паразита й сотати по краплині свою долю народної крові. Смоктати, смоктати, смоктати! Без тої краплі вмремо, без неї немислиме наше існування, без неї – безнадійний відчай, безпомічний занепад, зневіра, смерть! Ми загинемо, якщо так житимемо! Наша щедра природа дала нам чудові поля, гори, ріки, небо, моря – великі спокуси для праці й корисних починань; дала нам здоров’я, молодість, чоловічу міць, здоровий глузд, волю, запалила в головах світоч разуму, може, навіть і генія. Навіщо вони нам? Даремні дари, докучні, небезпечні блага, здатні дишень дати роботу нашим м’язам, нашому розуму!
О, дайте йому службу!
Бо він молодий, повносилий, інтелігентний.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
Той е млад, здрав, интелигентен
Той е млад, здрав, интелигентен.
Четири пъти дохожда при мене.
Иде той при мене за важна работа: проси ми ходатайството за една служба. Той е бил на служба цели девет години, но преди няколко месеца го изключили. Какъв скръбен вид има тоя младеж, колчем дойде да ме моли! Как става убит и усърнал, като узнава, че заляганията ми не се увенчават с успех! Последния път, когато го видях, просто беше ми съвестно: аз хванах да се чувствувам виноват... Не, неприятно става това – ще ме принуди най-после да се реша на едно от двете: или да му затворя вратата си, или да му отсеча категорически надеждата. Нямам храброст ни за едното, ни за другото. Той е така нещастен!
*
Днес пак дойде.
Когато по поканата ми той седна на стола, погледът му въпросително се впи в мене и лицето пребледня и се изопна.
– Какво? – попита той.
В тая проста дума сега се сбираше цялата му душа, цялото му същество.
Аз му отговорих, че – пак несполука.
– Аз не мога да си въобразя това! – извика той горчиво. – Аз не мога да остана без служба! Аз трябва да живея... Помислете си какво е моето положение! Ужасно!
И цял поток горчиви оплаквания, възмущения, безнадеждности. Дожаля ми.
– Най-после, помислете си за някоя друга работа – загатнах аз свенливо.
Момъкът хвърли в мене такъв учуден и обиден поглед, щото веднага се разкаях за смелостта си.
– Работа! – възрази той. – по-добре кажете ми, че не можете нищо за мене, а не се гаврете!
Аз се опитах да го убедя, че в думата «работа» няма нищо обидно и зложелателно, че не съм имал ни най-малко мисъл да се подигравам с нещастието му; напротив.
Той си взе демонстративно шапката.
– Значи, надежда няма? – попита той, като се приближи до вратата.
– За жалост, не е в моята сила нищо да направя – казах аз решително.
– Тогава аз съм пропаднал човек!
Дълбоко отчаяние се изобрази по лицето му.
Аз се помъчих да го ободря и да му вдъхна доверие в съдбата. Разумява се, аз се пазех добре да се не измамя да му загатна думата «работа». Той вече не би ми простил такова кърваво за един млад, здрав, интелигентен човек като него оскърбление.
– Благодаря, не ме утешавайте, свършено е моето.
– Как свършено?
– Остава ми едно: да умра от глад или да се убия.
Като каза тия трагически думи, той хлопна вратата и изчезна.
Да се убие?
Аз не вярвам това, няма да се случи ни едното, ни другото; това са думи, изказани в едно мигновено раздразнение. Но как бяха пълни с искреност! Да, той ги каза в минута на безнадеждност, на отчаяние, в съзнанието на своята горка безпомощност.
Безнадеждност! Отчаяние? Безпомощност?
И замислих се угрижено аз.
И рекох си:
О, Българийо! Богата си, майко, млечногръда си, здрава си, силнокръвна си, свещена кърмачко на немощни, безжизнени, изкилени уроди! Имаш ти богати простори за труда; ти си арена, която кани за широка деятелност, за велики, многоплодни начинания; имаш полета безконечни, родовити, сочни, които остават ялови; имаш съкровища в недрата си-пренебрегнати; стихийни жажди и потребности – неудовлетворени! Твоето слънце жизнедарно не запаля с топлите си лучи в душата ни пламъка на енергията, струите на твоя свободен въздух, които гълтаме с наслаждение, не пълнят гърдите ни с жажда на горда самостоятелност, за волни полети. Не! Ние сме бедни, ние сме жалки и малодушни. Благородният пот на ралото, почтената работа на занаятчийския стол, простата и скромна слава на честно спечеления залък, на тъмните труженици-герои не ни блазнят, плашат ни, срамят ни; в мухъла и плесента на мързела плуе нашата мисъл, неспособна за самоуверен пoклат, за самодейност. Не! Нам едно трябва: служба, служба, служба! Не видим, не искаме ние друго. Тя е алфата и омегата на нашите човешки ламтения. Да се вредим да бъдем на гости на държавната трапеза; да намерим и ние едно малко местце на изпитата народна снага, за да забием муцунката си на паразитно животно в месото й и да смучем своя дял капка кръвчица. Да смучем, да смучем, да смучем! Без тая капчица ние умираме, без нея немислимо е съществуванието, без нея – безнадеждно отчаяние, безпомощен упадък, униние, смърт! Ние ще се убием, ако не ни оставят да живеем! Нашата разсипница природа ни е дала чудни полета, планини, реки, гори, небе, моря – велики съблазни за труда и начинанията; дала ни е младост, мъжка мощ, здраве, ум, воля, запалила е в главите ни светилото на разума, може би на гения. Какво ни трябват те? Безполезни дарове, досадителни, опасни блага, способни само да извикат на труд нашата мишца на работа – нашата мисъл!
О, дайте му служба!
Защото той е млад, здрав, интелигентен.